За що фашисти спалили 186 мирних жителів | Історичний документ

Все далі в глиб лісу уползало кілька саней, навантажених небагатим селянським скарбом. Раз у раз провалюючись по пояс в сніг, Михайло вперто тягнув за вуздечку коня.

Вчора ввечері облетіла тривожна звістка рідне село Кийок. Казали, що кілька тисяч карателів почали прочісувати ліси. Джгут всі села у партизанській зоні. Багато хто з односельців занурили деяке добро — і в ліс, до партизан. Поїхав і Михайло Романьков — мати наполягла.

Дві доби ховалися в лісі селяни. На треті попросили Михайла:

— Піди дізнайся, хлопець, як там наші. Душа болить.

Він погодився. З ним зголосився йти і Петро Вербицький, одноліток.

Довго петляли хлопці по лісі, лякала і насторожувала кулеметна стрілянина десь поруч. Нарешті, виїхали на галявину. Коня прив’язали до сосни. Обережно рушили чагарником до села.

— Німці! — несподівано видихнув Петро і каменем бухнувся в сніг.

І вірно! Навіть звідси, з переліска, видно було, як метушаться сіро-зелені фігури на селі. Народ з хат виганяють.

— Чого б це? — насторожився Петро.

— На збори, видно.

— А чому женуть до сараю, адже клуб ж є?

— Тихіше ти! — обірвав його Михайло. Він сам губився у здогадах.

Раптом над сараєм, куди зігнали людей похилого віку і дітей, спалахнуло полум’я. Воно жадібно лизнуло стіни, перекинулося на дах. І тоді тільки Михайло зрозумів — людей палять!

Всю ніч пролежали хлопці в чагарнику. Під ранок, коли побачили, що фашисти забралися, кинулися до села. Задихаючись, вбіг Михайло у двір. У сенцах двері навстіж — тривожна темрява лякає. Стислося в страшному передчутті серце. Тихо, немов боячись когось розбудити, увійшов в будинок. Ледь чутно покликав:

— Мама… Ма…

Нікого. На підлозі осколки тарілок, у скрині кришка з петель зірвана, на печі, ще не охолола, кіт дрімає. «Ні, не може цього бути! Вони куди-небудь сховалися! — Думки гарячково снують, надією теплішають. — У погребі мати. Туди, швидше — туди!..»

Рвонувся у двір і тут… сліди на снігу побачив. Вони вели через городи прямо до догорающему сараю! Точно хто гострою косою полоснув по ногах Михайла. Вхопившись за стовп, важко осів на сходинки. Жадібно ковтав широко відкритим ротом сухий, морозне повітря. А груди крик распирал нелюдський.

За що фашисти спалили 186 мирних жителів | Історичний документ

Багато сирітських сліз пролилося в той день. 186 селян спалили фашисти. За рудо-синьої клаптику від пальто, дивом зберігся у вогні, дізнався Михайло мати. Поруч лежали купи попелу поменше — все, що залишилося від дворічного братика Шурки, непосиди Миколки та сестричок — Нінки і Люби.

Під вечір на кладовищі викопали братську могилу. Хто виступав, здається, з партизанів. Але ні слова не чув Михайло. Стояв, невидющими очима дивився, як росте горб жовтого піску. Тільки здригнувся, коли поруч над вухом винтовочный гримнув залп.

Додому не заходив. Страшний був він тепер Михайлу. Прямо з кладовища пішов з партизанами в ліс. Умовив командира, хоча той відмовляв: «Куди тобі у загін, малий ще! Надворі зима лютує, замерзнеш» Але потім командир погодився, навіть гвинтівку пообіцяв дати.

З того дня і почалася для Михайла партизанська життя. Було всяке: і картоплю чистила на кухні, і обоз з пораненими супроводжував, і в бою бував. Там, в загоні, і зустрів передові частини Радянської Армії. Більшість партизан пішло з військами далі на захід, а Михайла відправили в тил:

— Молодий ще. Іди-но подучись в запасному полку.

На фронт потрапив тільки восени. Просився в кулеметники— взяли в зв’язківці: мовляв, куди молодика до кулемету. Вистав хлопчину в заслін — мабуть, відразу піде душа в п’ятки.

Михайло зміцнів. Був невисокий, але кряжист. Служив справно, але з якоїсь внутрішньої злістю на всіх і вся. Трубку до вуха: «Алло, алло, я — Волошка». Ось і вся служба.

Потім легке поранення, два місяці в госпіталі — знову фронт. Домігся свого: призначили кулеметником.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: