За бронею Т-34

Підбитий танк зупинився на видному місці. Радіостанція теж вийшла з ладу. Як же доставити пакет в штаб корпусу? Якщо з посильним, то негайно, поки вороги не оточили машину.

— З пакетом піду я і заряджаючий, — після тривалої паузи сказав командир. Помовчавши, додав:

— В танку залишаються Балицький і Бобів. Якщо проб’ємося виручимо вас, а якщо… Ні, «якщо» не може бути. Проб’ємося у що б то не стало! — рішуче закінчив Микита.

Мовчки потиснули один одному руки, і командир з заряджаючим, вибравшись через нижній люк, зникли. В танку настала тяжка тиша.

Вже зовсім розвиднілося. По машині ніхто не стріляв.

— Ну, чого мовчиш, немов біля могили одного? — навмисне грубувато звернувся Леонід Балицький до стрілка-радиста Володимиру Бобову.

— А що казати? — питанням на питання відповів той.

— Будемо битися. Відпочивати нам фашисти не дадуть.

— Чим битися? Вежа не повертається, виходить з гармати стріляти не можна…

— Порахуй, скільки повних дисків до пулеметам.

— Вже порахував: тільки вісім.

— Усі вісім у справу кинемо. До того ж, зо два десятки гранат наберемо. Ех, і потанцюють перед нами фашисти! Виймай лобової кулемет так живо! — поквапив стрілка-радиста Балицький.

Обговоривши ситуацію, гвардійці вирішили встановити кулемет під прикриттям лівого борту. Коли вибралися назовні і оглянули танк, у друзів болісно стиснулися серця. Їх вірна тридцятьчетвірка, що пройшла з ними важкий шлях від Курської дуги і своєї сталевий груддю не раз спасавшая їх від неминучої загибелі, була понівечена до невпізнання. Вибух протитанкової міни зірвало праву гусеницю, вибило один опорний каток. Зрешечені запасні паливні баки, осколками знесені десантні скоби, а по всьому корпусу — ніби чорти сталевий горох молотили. Здавалося, не знайти місця, де не було б вм’ятини.

— Дісталося тобі, старенька… — тихо сказав Балицький і провів долонею по броні.

Бобів встановив кулемет, зручно розклав диски, гранати. Обидва залягли поруч.

— А ось і фашисти. Легкі на помині, — зауважив наближаються ворогів Леонід.

Розсипавшись у рідку ланцюг, до танка повільно і обережно наближався десятка два гітлерівських солдатів.

— Як тільки підійдуть он до того кущика, так і сыпани, — вказавши на орієнтир, шепнув Леонід Володимиру.

До певного орієнтиру було від сили метрів тридцять: гвардійці вирішили стріляти тільки напевно. Але ланцюг раптом чомусь зупинилася, гітлерівці збилися в купу, напевно, порадитися. Потім знову, ніби босоніж по гарячим вугіллям, рушили вперед.

— Ну, швидше, швидше! — шепоче в нетерпінні Молода.

Коли до наміченого орієнтира залишилися лічені кроки, Балицький, стискає в правій руці ребристе село гранати-«лимонки», скомандував: «Вогонь!».

Так, не дарма Бобова вважали в батальйоні кращим стрільцем. Першою ж чергою він уклав більше половини наседающих. Поклав назавжди. А тих, хто заліг і причаївся, порушували короткими чергами.

— Що й треба було довести, — прокоментував результат швидкоплинного бою Балицький, коли всі гітлерівці були знищені.

— Ну, тепер тримайся, — зауважив розчервонілий Володимир.

Як би на підтвердження його слів завили міни та снаряди, густо лягаючи навколо танка. Щоб даремно не ризикувати, воїни з кулеметом забралися під тридцатьчетверку. Хвилин десять навколо підбитої машини гриміли вибухи. І як тільки стрілянина затихла, танкісти знову зайняли колишню позицію — приготувалися до відбиття наступної атаки. А в тому, що вона буде, гвардійці не сумнівалися.

— Ідуть! — виглянувши з укриття, сказав Леонід.

Незабаром ланцюг залягла, потім кинулася вперед перебіжками, безладно пишучи з автоматів. На цей раз гітлерівців було не менше п’ятдесяти. Чим ближче до тридцатьчетверке, тим обережніше вели себе вороги, пересувалися в основному по-пластунськи. Серед наступаючих виділявся нескладною фігурою високий, довготелесий офіцер. Він храбрився, бігав за ланцюгом, підганяв своїх вояків стусанами, загрозливо розмахував пістолетом і волав: «Форвертс! Форвертс! Шнэль! Шнэль! (Вперед! Вперед! Швидше! Швидше!)».

За бронею Т 34

Бобів ретельно прицілився і хлюпнув з кулемета коротку чергу. Довготелесий судорожно змахнув руками і впав навзнак. Позбавлені свого повелителя, солдати, не дивлячись і не піднімаючи голів, безперервно застрочили з автоматів в напрямку танка, потім хто поповзом, хто перебіжками пустилися навтьоки.

Після ганебно провалилася другої атаки гітлерівці наче сказилися. Навколо танка довше колишнього спалахнув вогненний смерч. Прилегла ділянка землі був суцільно перепахан снарядами і мінами. Кілька снарядів потрапило в башту. Але на цей раз тридцятьчетвірка захистила своїх танкістів. Змучені, оглушені й дуже втомлені, вони знову гідно приготувалися зустріти атакуючих. Однак «гості» цього разу не поспішали.

— Напевно замишляють щось нове, — зробив висновок механік-водій.

— Як би не кинулися відразу з двох сторін, тоді нам буде непереливки, — занепокоївся стрілок-радист.

— Знаєш що, Володя, витягуй другий кулемет, — знайшов вихід Балицький.

Сказано — зроблено. Другий кулемет теж приготували до бою і встановили за кормою танка. Диски і гранати розділили порівну.

На новій позиції розташувався Леонід. Тепер гвардійців поділяв корпус тридцятьчетвірки. Не бачачи один одного, танкісти вели спостереження, зрідка перемовлялися.

— Льоня, а Лінь! Ти чуєш мене? — після недовгого мовчання покликав товариша Бобів.

— Чую, Володя.

— Як думаєш, дісталися наші з пакетом?

— Запитай, браток, щось легше, — глибоко зітхнув Леонід.

Обидва розуміли, що вибратися з критичної ситуації їм вдасться лише у випадку, якщо наступ найближчим часом підуть головні сили. А це в значній мірі залежало від того, доставив лейтенант Кругликов пакет в штаб корпусу чи ні. З тих пір, як друзі пішли, пройшло півтора години. Поки немає ніяких ознак, що пакет доставлений. Але могло статися, що обидва — і командир танка і заряджаючий — загинули. Тоді шансів на порятунок, вистояти до підходу наших майже не залишалося. Але висновок у будь-якому випадку напрошувався один — битися!

Знову встановилася важка і тривожна тиша. Тільки там, де зайняла позиції бригада, чулося кипіння бою.

— Льоня, чому мовчиш? — знову почувся голос Бобова.

— Не тягне на розмову Володя.

— Я от думаю, — не вгамовується радист, — що нам вистачить патронів атаки на три, не більше.

— Дивлячись як будуть атакувати, а то й раніше скінчаться, — чується з-за танка голос Леоніда.

Раптово пролунав свист хв. Знову загуркотіли вибухи, полетіли у всі сторони грудки землі з шматками смертоносного металу. Після короткого обстрілу, як хлопці і передбачали, гітлерівська піхота пішла напролом. Фашисти йшли на весь зріст, мабуть, будучи впевнені, що захисників маленької фортеці не залишилося в живих.

Але тут майже одночасно загупали обидва «дегтяра». Першими ж пострілами були вражені багато гітлерівці, решта з диким ревом кинулись до танку. Кулемети били безперервно. Вороги падали як підкошені. А вцілілі, наблизившись на відстань гранатного кидка, залягли і відкрили шалений вогонь з автоматів, повільно підповзаючи все ближче і ближче. У зв’язку з тим, що наступаючі вели бесприцельный вогонь, шкоди танкістам він не чинив.

Одна за одною полетіли в ворожу ланцюг гранати. Видно, попали точно, тому що після вибухів звідти долинули крики й стогони.

— Давай, Володя, — не заспокоювався Леонід. — Поливай вогником. Ага, добре. Так їх, в самий раз! Побігли гади. Криши їх! Ще, ще! —потім, ніби спіткнувшись на півслові, Леонід сказав: — Стоп, Володя, здається, біда пущі колишньої…

Від лісу рухалися нові густі ланцюга фашистів.

— Скільки патронів залишилося? — не відриваючи погляду від наступаючих, запитав Балицький.

— Один диск.

— У мене теж. Так, браток, замало. Але дамо фашистам спеку ще разок.

— Дамо, Льоня.

— Передвинься, друг, ближче до мене, тут огляд краще, — вказуючи Бобову місце, глухо сказав Балицький.

Танкісти встановили на кулемети останні повні диски.

Гітлерівці йшли без пострілів. Гвардійці вирішили дорогою ціною віддати свої життя і чекали можливості розстрілювати загарбників буквально впритул.

Раптом з боку Пущі-Водиці зі страшним виттям понеслися реактивні снаряди, і часті розриви великої сили накрили ворожі бойові порядки. Залпи «катюш» повторилися ще і ще.

Гітлерівців немов корова язиком злизала. Балицький з Бобовим, радіючи, огляділися. Невже врятовані? Так і є. На фашистську оборону насувалась лавина танків, за якою бігли густі ланцюга мотострільців.

Значить, дійшов лейтенант Кругликов з пакетом. В єдиному пориві Леонід і Володимир, не лякаючись куль і осколків, свистячих навколо, кинулися один одному в обійми.

А через кілька хвилин танкісти вже приступили до ремонту тридцятьчетвірки. Гусениця лежала на відстані до двохсот метрів. Розбираючи її ланками, Леонід і Володимир перетягували вцілілі траки до танку, запасними міняли розбиті.

В розпал ремонту підкотив «віліс» з генералом. Балицький, як і належить старшому за званням, відрапортував, а потім розповів про все, що тут сталося.

Побіжно оглянувши побиту, але устоявшую тридцатьчетверку, купи ворожих трупів навколо неї, генерал здивовано похитав головою і, потискуючи руки танкістам, сказав:

— Дякую, ви справжні гвардійці, хлопці!

— Служимо Радянському Союзу! — на єдиному диханні вигукнули воїни.

Це був командир 7-го гвардійського танкового корпусу генерал-майор К. Ф. Сулейков. Ад’ютант записав прізвища танкістів і комкор поїхав.

Натягнувши з Бобовим гусеницю, Балицький кинувся наздоганяти свою бригаду. Володя, притулившись шоломом до радіостанції, тут же заснув сном богатиря, знаючи, що тепер він може дозволити собі це.

А їх командир гвардії лейтенант Микита Кругликов вже знаходився в армійському госпіталі. Пробираючись в розташування свого корпусу, сміливці неодноразово потрапляли в складні плетіння, але багато разів вдало з них вибиралися. Проте, вже майже діставшись до місця призначення, в перестрілці з фашистами заряджаючий загинув, а лейтенант був поранений в ногу. У напівнепритомному стані Микита довго повз, поки його не підібрали наші розвідники. З їх допомогою лейтенант доставив пакет комкору.

За подвиги, здійснені в ніч з 4 на 5 листопада 1943 року, лейтенант Кругліков і старший сержант Балицький були представлені до звання Героя Радянського Союзу, інші члени гвардійського екіпажу — до орденів.

На жаль, не довелося Микиті Кругликову отримати заслужену нагороду. 7 грудня того ж року в нерівному бою під Радомишлем він поліг смертю героя.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: