Чим ширше розгорталася партизанська війна, тим зліші ставали загарбники. Ретельно прочісували ліс, блокували загони. Затиснули вони і кировцев. Розставили часті пости, а ліс підпалили. Партизанам нічого не залишалося робити, як відійти у болото.
Гниллю, цвіллю і ще чимось затхлим, лежалым несе від нього. Земля під ногами — немов жива: дихає, схлипує, чавкає. Над болотом висить білястий туман. Партизани рушили на прорив. Йде з ними і 15-річний Ваня Стасевич. Ноги грузнуть у топкою рідині, від голоду паморочиться голова, нудить, тягне донизу набита набоями трофейна сумка.
В ній боєзапас до протитанкового рушниці. Івана призначили другим номером у розрахунку. Як зіницю ока береже він цінний вантаж. Кожен патрон на вагу золота. Ваня не відстає від товаришів.
Не одного свого товариша втратили партизани, але прорвали кільце блокади. Виразно чули вони тепер наступальну канонаду наших військ. Зухвалими були і їх вилазки. Горіла земля під ногами окупантів. І, нарешті, довгоочікуваний день! Зустрілися партизани з регулярними частинами нашої Армії.
Закінчилася партизанська життя Івана Стасевича. Командування загону запропонувало: «Ти, Ванюша, свою справу зробив, а тепер тобі вчитися треба. Ми подумали і вирішив направити тебе в Суворовське училище. Наведайся додому — і в добру путь».
Могильною тишею зустрів його рідний дім. Порожні кути хати немов питали: «Як жити збираєшся?» Сумно було на душі. Де батьки? Живі? Кажуть сусіди, що мати взяли заручницею, а батька кудись відвезли. Як же їхати вчитися?
Вирішив піти в районний центр Старі Дороги. Довго ходив там стояли серед військових підрозділів. Не бере ніхто. Командири в один голос твердять: «Малий — п’ятнадцять років».
«Мене неодмінно повинні взяти, — міркував Ваня. — Адже є ж справжні, розуміючі люди?» І йому пощастило. Зупинився біля саперів, які писали дорожні покажчики.
— Давайте допоможу, — запропонував він їм.
На нього подивилися з недовірою, але кисть дали. Іван старався як ніколи. Розрахунок був простий: сподобатися цим симпатичним хлопцям.
— Та ти хлопець, прямо-таки художник, — сказав ому один з саперів, — ну-ка, давай ще… І вони його залишили «Ось що значить зрозуміти людину», — думав Ваня. І став Іван Стасевич рядовим мільйонної армії визволителів, солдатом підрозділи військово-автомобільної дороги № 6 Першого Білоруського фронту.
Мчав він на «студебеккере» зі своїми новими друзями старшим лейтенантом Легостаевым, Миколою Івановим і Михайлом Бородіним по фронтових дорогах Вдень і вночі, коли йшов наступ наших військ. Або писав дорожні покажчики, спрямовані на захід, а якщо фронт зупинявся, то — наочну агітацію. Спати доводилося уривками, на ходу. Не випускаючи з рук пензля, сидячи навпочіпки, він провалювався, наче в безодню. Короткої миті вистачало, щоб відігнати втому, і знову за роботу.
У міру просування фронту покажчики і плакати писалися російською, польською, а потім німецькою мовами, «Хай живе Радянська Армія, що несе народам звільнення від гітлерівського ярма!» — говорив один плакат. А інші закликали: «Брати слов’яни! Всі на боротьбу з фашистами!», «Вперед, на Захід!». Плакати і покажчики доводилося ставити і під обстрілом, але вони стверджували: «Дійдемо до Берліна!».
Залишалися позаду мудровані назви населених пунктів, написані Ваніна рукою. Деякі з них запам’яталися на все життя: польський Седлець, німецьким Ландсберг і, звичайно ж, Берлін.
Падав березневий сніжок. Представник політичного управління фронту назвав прізвище: «Стасевич Іван Никифорович!» Ваня завагався, а потім зробив три кроки вперед. «За зразкове виконання військового обов’язку, — він слухав слова наказу, — і вміле виготовлення наочної агітації на фронтових дорогах нагородити Почесною грамотою ЦК ВЛКСМ».
— Служу Радянському Союзу! — тремтячим голосом відповів Ваня…
Падіння Берліна — заключна глава історії Великої Вітчизняної війни — залишило незгладимий слід у пам’яті Стасевича.
Пройшли роки, Іван став художником. Їм написані картини «Безсмертя», «Травень 1945 року», «Сувора юність». Остання картина—про його однолітків, про тих, хто рано став дорослим, чиї дитинство та юність обпалила війна.
Сюжет її простий. Юнак – солдат дійшов до Берліна. Ось він стоїть з автоматом і каскою в руках, на даху рейхстагу.
Груди його прикрашають партизанська і фронтова медалі. Він підняв голову. Там, на куполі, полощеться червоний прапор Перемоги, а внизу — повержений, ще паруючий Берлін. Солдат дуже задоволений. Ом зробив свою нелегку справу. Він тут. І цим все сказано.
Є щось символічне в тому, що це полотно висить зараз в Мінському Суворовському училищі. Воно нагадує про бойову юність батьків і закликає майбутніх офіцерів, хто обрав своєю професією захист Батьківщини, берегти, охороняти світ.