Юний розвідник

Поневіряння Коли почалися відразу ж після відходу батька в армію. З мачухою їх залишилося четверо, і хлопчик відчував, що треба якось самому добувати собі їжу та одяг.

У ті перші місяці 41-го військового року хлопчисько виходив багато дороги Балакліївського району, що під Харковом. Ночував де доведеться, а зголоднівши, заходив у будь-яку хату, і там без зайвих слів годували, давали притулок. А щоб його не відправили додому, придумав, що нібито він їхав з Києва і відстав від батьків.

Таких історій у той тривожний час пріключалось багато, і хлопчику вірили.

Фронт підійшов до Балаклеевке, а потім відсунуто на схід, і незабаром канонада боїв стихло зовсім.

В селах району з’явилися німецькі війська. Спочатку Коля з цікавістю роздивлявся військових в темно-зелених мундирах, роз’їжджають по вулицях на мотоциклах і машинах.

Але незабаром йому, як і всім мирним жителям, довелося ховатися у сараях і погребах. Гітлерівці грабували людей, вбивали, спалювали живцем, а тих, хто молодший, забирали в неволю.

У серце хлопчаки скипала ненависть до насильників, він хотів, щоб наші бійці повернулися мерщій — може, з ними повернеться і батько.

На початку 1943 року наші повернулися, але батька з ними не було.

У Петровському стояла піхотна частина. Настирливий Коля домігся-таки, щоб його прийняв командир, і розповів йому ту ж саму історію: мовляв, сам він з Києва і хотів би з частиною швидше дістатися до рідного дому. Його залишили при частини, визначили в трофейну команду. Тепер Колю Горбунова було не впізнати: він акуратно підстрижений, одягнений у військові гімнастерку й штани, взутий у кирзові чоботи, і навіть знайшлася для нього шинель, яку, правда, довелося здорово обкорнать.

Зброя хлопчику поки не давали, але дарма солдатський хліб він не їв: допомагав бійцям нести вартову службу, ходив з донесеннями з полкового штабу в дивізійний.

Одного разу по недосвідченості відстав від частини.

Ніхто йому не міг толком пояснити, де її шукати.

Але ось біля дороги він побачив польову кухню. Пахло борщем.

— Наші! — зрадів хлопчик.

Але він помилився. Це була інша частина. Тут зупинився 7-й артдивизион 215-го гарматно-артилерійського полку резерву Головного командування.

Крім кухаря і ще кількох бійців, біля кухні перебував офіцер.

— Значить, відстав? — співчутливо випитував він Колю.

— Як бачите.

— А ти не горюй. Залишайся поки з нами. Ми на місці довго не сидимо. Ось скоро рушимо, наздоженемо твоїх піхотинців.

Так Коля Горбунов опинився біля артилеристів.

Його хотіли визначити в збройову майстерню, щоб подалі від передової, але хлопець затявся, і довелося віддати його під опіку взводу розвідників.

Позиції артилерійського дивізіону обладнуються в декількох кілометрах від передової лінії, проте бійці взводу розвідки, як правило, завжди знаходяться на передовій.

Бійці під різними приводами намагалися залишити Колю в тилу, але це їм рідко вдавалося.

Як-то Колю викликав до себе командир дивізіону. Хлопець не на жарт стривожився, подумав, що відправлять в тил. Йшов 1944 рік, радянські війська стрімко наступали. Чув Коля, що є наказ: «сини полків» повинні бути відправлені в тил, щоб продовжували перервану навчання.

Однак вийшло інакше.

Командир дивізіону розпитав Колю про життя-буття, пожартував і раптом перейшов на серйозний тон:

— В декількох десятках кілометрів звідси знаходяться Бендери. Ми будемо брати участь в їх звільнення. Однак фашисти зміцнили всі підступи до міста. Сюди прибули нові частини противника з бойовою технікою. Ми поки не знаємо, де їх артилерійські і мінометні позиції, де їх штаби. А будемо знати — вдаримо по них з усіх стволів. Дивись, ось на карту. Це село, яке видно звідси в бінокль. Треба туди дістатися, зробити розвідку. Зможеш?

— Зможу!

Колю одягнули в старі сірі штани, запрану сорочку, довгопола пальто. Тепер він знову був схожий на того хлопчика, що бродив по дорогах Харківщини.

— А як зі зброєю? — запитав Коля.

У Колі Горбунова були тепер і автомат і гранати, а командир взводу подарував йому маленький, схожий на іграшковий пістолет.

— Яке ж може бути зброю у хлопця, який залишився без батьків і просить милостиню! — відповів командир взводу.

І все ж Коля зумів непомітно заховати пістолет. Він попродірявлював кишеню пальто і спустив пістолет за підкладку. А він набив кишені шматками хліба і сухарями.

Через лінію фронту Коля переправився вночі, вранці він вже ходив у селі. Мирних жителів було мало, майже всі хати зайняли гітлерівці.

Коля встиг запримітити позиції трьох артилерійських батарей, двох мінометних розрахунків, кілька вогневих точок. На північній околиці за сараями укрите з десяток танків.

В хаті з цегляним парканом, по всій ймовірності, розташувався штаб — туди то і справа під’їжджали мотоцикли, легкові автомашини. Та й за кількістю проводів, протягнутих сюди, неважко було здогадатися, що це штаб. Дивізійний, а може, ще вище.

Поки що Колю ніхто з солдатів не зупиняв.

Він підійшов до воріт будинку. Вже дуже хотілося хлопчику зазирнути у двір, порахувати легкові машини.

Часовий загрозливо гаркнув:

— Хальт!

Коля став показувати знаками, що хоче їсти, може, солдатів дасть йому трохи хліба.

Солдат підняв автомат.

«Гнида паршива, жаднюга-гадина!» — скипів хлопчисько.

Бачачи, що у двір заглянути не вдасться, він круто повернув назад.

— Хальт! — знову почувся окрик вартового і ще якісь гортанні вигуки.

Так і кортіло побігти, сховатися за рогом, але хлопчина, пересилив страх, намагався йти спокійно.

Позаду почувся важкий тупіт. Коля озирнувся. До нього втік солдат з пістолетом у руці. Не годинниковою, а інший. Він збив Колю з ніг, копнув ногою, потім підняв за карк і поволік.

Коля подумав, що немає лиха без добра. Може, його поведуть в штаб і він побачить все те, що знадобиться командиру дивізіону, а може, його буде допитувати сам генерал. Ось буде що розповісти хлопцям! Про те, що його можуть запідозрити в чомусь і затримати, Коля навіть і думки не допускав.

І раптом він згадав про пістолет. Вперше згадав за все це час. І весь похолов. Якщо знайдуть пістолет — кінець. Не вдасться викрутитись, і возитися з ним довго не будуть, до стінки — і готово. І тільки тепер Коля пошкодував, що не послухався командира. Дійсно, навіщо зброя жебракові?

Колю заштовхнули в двері. У кімнаті сидів офіцер в окулярах. Він ліниво подивився на ввійшли. Солдат клацнув підборами і став доповідати. Офіцер вислухав, сказав щось. Солдат почав обшукувати Колю, витягуючи з кишень шматки хліба, сухарі.

«Зараз знайдуть!»

Колі здавалося, що в кімнаті чути, як прискорено б’ється його серце.

«Зараз…»

Однак солдатів до підлоги Колиного пальто не добрався. Він доповів офіцерові, що нічого підозрілого не знайшов. Офіцер обійшов навколо хлопчаки і раптом навідмаш вдарив по обличчю і наказав відвести.

Солдат повів його до сараю і, відкривши двері, штовхнув через поріг. Коля впав. Він ніяк не міг прийти в себе. А серце радісно выстукивало: «Не знайшли! Не знайшли!» Коля промацав пістолет — на місці.

Вночі він повинен був повернутися до своїх. Повинен був вказати всі вогневі точки, помічені в селі і за селом.

Повинен, але зараз він сидить в сараї під охороною, і невідомо, що з ним буде до вечора.

Хотілося їсти. Коля ретельно промацав підлозі пальто. Кілька сухариків провалився в дірку. Ось удача!

Коля поїв і став прислухатися. Десь недалеко поїхали вибухи, зрідка лунали винтовочные постріли.

Було холоднувато. Коля бігав з кутка в куток сарая, іноді заглядав в щілинку дверей. Вартовий, пританцьовуючи, ходив взад-вперед.

Настав вечір. Колю не чіпали, нікуди не викликали. Змінився вартовий. Коля став тарабанити у двері.

— Пити! — попросив він.

Часовий розмірено ходив взад-вперед.

— Пити! Хочу пити! Води!

Коля прислухався. Кроки стихли, схоже, вартовий пішов. Коля смикнув двері. Вона не піддалася.

Почувся скрип. Часовий відсував засув.

Микола витягнув пістолет. Від холодного металу тремтіння пішла по всьому тілу.

В ледь прочинені двері просовується рука з казанком.

Коля намагається вгамувати тремтіння в руці.

Нарешті в отворі з’являється голова. Коля простягає руку і натискає на спусковий гачок.

Здається, дах сараю обрушилася: так голосно пролунав постріл. Солдат випустив казанок, той дзенькнув об поріг.

Коля кинувся у двері, побіг до паркану, перескочив через нього і, крадькома, поповз уздовж вулиці. Позаду було тихо. Невже ніхто не почув пострілу, невже таким гучним видався він йому?

З села Коля довго вибирався, до своїх потрапив тільки під ранок.

Доповідав він командиру про виконання завдання по-хлоп’ячому бойко, діловито, позначав на карті вогневі позиції противника. Ось тільки руки зрадницьки тремтіли.

Про сміливу вилазку юного розвідника Коли Горбунова незабаром дізнався весь полк.

Юний розвідник

Ще однією, дуже важкої операції брав участь Коля Горбунов. Це було під Будапештом. Група розвідників йшла до позицій німців, щоб захопити «язика». В групу напросився і Коля. В білих халатах, непримітні на снігу, розвідники підібралися до дротових загороджень, виконали в них лаз. Підповзли до окопів і стали чекати. Ось здалеку з’явився німець, він йшов уздовж окопів, тихенько насвистуючи. Коля лежав поруч з сержантом, командиром групи захоплення. Сержант оглянувся, кивнув Колі в бік німця. Той, не помічаючи небезпеки, продовжував насвистувати і нарешті порівнявся з ними. Пропустивши його трохи вперед, сержант скочив, двома стрибками наздогнав його, і той не встиг навіть крикнути, як був повалений на землю. Коля кинувся на допомогу.

— Кляп! — почув він приглушений голос сержанта.

Фашисти все ж виявили розвідників, освітили все довкола, відкрили ураганний вогонь. Але група прикриття дала можливість дотягти «мови» до наших окопів.

Дізнавшись про участь Колі в небезпечній вилазці, командир артдивізіону наказав негайно перевести хлопця тиловий підрозділ, в артилерійські майстерні.

У серпні 1945 року чотирнадцятирічного Колю Горбунова відрахували з армії. Проводжали його дружньо, тепло, всім полком, як і личить проводжати сина полку.

— Вчися, Коля, надолужуй згаяне, — напучували однополчани.

І ось після тривалої перерви сіл Микола Горбунов за парту.

Серед учнів Коля виділявся своєю невгамовною енергією, допитливістю і, звичайно ж, тим, що носив на грудях орден Червоної Зірки і медалі «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта», якими були відзначені його солдатські подвиги.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: