Як юні розвідники німця на «понт» взяли

Т. А. Єрмолаєв — учасник боїв за Ленінград і колишній працівник партійного комітету Ленінградського суднобудівного заводу імені Жданова розповідає:

«Це сталося під Киришами. Переслідуючи противника, Жданівський полк наближався до скутому кригою Волхову. Над лісами і болотами спускалася груднева ніч минає 1941 року. Шляхи відступу були усіяні закляклими трупами німців, іржавими кістяками обгорілих танків, розбитими гарматами, мінометами, машинами.

Опівдні начальник штабу К. А. Кузнєцов доповів командирові полку, що вночі розвідники Костя Бджілка і Саша Котів взяли в полон тільки що приїхав з Берліна фельд’єгерського — обер-лейтенанта.

— Молодці, хлопці! — похвалив майор Супагин. — Треба з цього фріца «вичавити» все, що він знає, і постаратися ретельно перевірити отримані дані. А на Бджілку і Котова оформляйте документи про нагородження. Увечері викличте обох до мене.

У точно призначений час на КП полку прибутку герої вчорашнього події — суворі, підтягнуті, обмундировані за всіма правилами військової служби.

Посадивши хлопців на що стояла біля столу дерев’яну лавку, Михайло Іванович Супагин запитав з усмішкою:

— Напевно, здогадуєтеся, чому я вас викликав?

— Так точно! — майже разом карбували розвідники. — Думаємо, що з приводу цього самого полоненого фріца…

— Ось-ось! Як же вам вдалося впоратися з таким бурмилом?

— Просто попався нам боягузливий німець, — збентежено сказав Бджілка.

— Вони всі труси! — не витримав Саша.

— Не заважай! — відмахнувся Костя. — А діло було так: викликає мене і Сашка у свою землянку начальник штабу і каже: «Ось що, синки, в шести кілометрах від нас знаходиться село Леготково. Там німці. На вас ніхто не подумає, що ви розвідники.

Дізнаєтеся, чи багато там фашистів, яке у них зброю. По можливості з’ясуйте, скільки гармат, мінометів, кулеметів, де вони розташовані. Будьте обережні — не суньте носа куди не слід. Якщо є місцеве населення, постарайтеся непомітно в розмовах дізнатися всі подробиці».

— До вечора, — продовжував Костя, — ми вже були в Леготкове. На вулиці нам зустрілася одна бабуся з відром води. Вона похитала головою, пожурила нас, що ми ходимо і не боїмося німців, і додала: «ви мої Рідненькі, не ходіть далі, там ці окаянні іроди. Ходімо до мене, хоч погреетесь. Ви, напевно, сильно змерзли». Ми зраділи, пішли, посиділи, поговорили, а потім знову в дорогу. Коли на наступний день поверталися назад, дуже поспішали…

— Тому що знали, де німецькі гармати і міномети стоять, скільки в яких хатах фриців живе, — додав Сашко.

— Чекай, Сашко, не перебивай. Я не договорив. І ось, ми йдемо лісом. Раптом — якийсь шерех. Дивимося, неподалік від нас прогулюється на лижах довготелесий німець. А трохи далі — фрицевская батарея. Тому фашист гуляв сміливо, навіть насвистував щось. Готуй мотузку з петлею, кажу я Сашку, а сам беруся за ракетницю. Зброї у нас з собою не було. Ракетницю і мотузку ми випросили у старшини перед відходом у розвідку. Сховавшись під густою ялинкою, ми з тривогою стали чекати прямував в нашу сторону фріца. Коли він порівнявся з нашої засадой, ми вискочили з-під ялинки і разом крикнули: «Хенде хох!» Я направив ракетницю прямо в лоб німцеві, і він від страху підняв руки.

Як юні розвідники німця на «понт» взяли

— А я, — додав Сашко, — одразу ж забрав у фріца автомат і пістолет. Він тремтів, як у лихоманці. Загорнувши йому назад руки, я міцно зв’язав їх вірьовкою. Потім перевірив кишені, витягнув всі документи. Щоб гітлерівець не піднімав галасу, втиснули йому в рот хустку.

— Коли німець був «готовий», — продовжував Костя, — ми вивели його на дорогу і показав рукою, куди треба йти. Засунувши за пояс ракетницю, я тримав напоготові заряджений парабелум. А Сашко йшов разом з німецьким автоматом. Так і довели в розташування полку. Ось і все, здається…

— Молодці, хлопці! — І командир полку по-батьківськи поцілував Костю і Сашу і оголосив їм подяку.

А незабаром командувача Волховським фронтом генерал армії К. А. Мерецков вручив відважним розвідникам Кості Бджілку і Саші Котову ордена Червоного Прапора.

Про подвиг юних розвідників дізнався весь фронт. По праву пишалися воїни 25-го стрілецького полку своїми вихованцями».

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: