Як вести себе в німецькому полоні

Тридцяті роки нашого століття… Роки будівельних п’ятирічок, освоєння Далекого Півночі, підкорення небесних просторів. Всю країну облетіла крилатий заклик: «Комсомолець, на літак!» Пам’ятаю, як молоді журналісти військово-фізкультурної відділу «Комсомольської правди», писали про авіацію, вважали своїм обов’язком освоїти в неробочий час професію учльота, якщо не військового льотчика. Тодішній секретар ЦК ВЛКСМ Олександр Косарєв не тільки закликав з трибуни молодь займатися парашутним спортом — одним з перших працівників апарату ЦК він стрибнув з парашутом.

Над глухим мордовським селом Торбеево не літали літаки, їх бачили тільки старші брати Міші Дев’ятаева, раніше його призвані в армію. Шість братів Девятаевых отримали військові спеціальності командирів піхотних, артилеристів, водіїв бойових машин. Міша, наймолодший у родині, тринадцятий, вперше побачивши близько сталеву птицю, твердо вирішив стати льотчиком.

Оренбурзьке військово-авіаційне училище, куди Михайло Девятаєв потрапив, закінчивши річковий технікум, виховав багато знаменитих повітряних бійців, асів, як їх стали називати після Іспанії. «Винищувач шукає бою, а не ухиляється від нього» — ці горді слова, якими починався бойовий статут винищувальної авіації, здавалися Девятаеву рядками віршів.

«Винищувач шукає бою…» — повторював молодий льотчик, баражуючи сонячним липневим днем сорок першого року над Могилевом, де стояв його авіаційний полк. Армади фашистських бомбардувальників йшли з заходу, нашим винищувачам доводилося робити по п’ять-шість бойових вильотів на день, часом льотчики не покидали своїх кабін, поки заправляли їх машини. Перші перемоги. І перші гіркі втрати друзів. Бойовий орден Червоного Прапора на грудях Дев’ятаева — точно такий, які він бачив у героїв громадянської та Іспанії, Халхін-Гола і фінській кампанії.

Під Москвою, під час перехоплення повітряних грабіжників, літак Дев’ятаева був підбитий, льотчик — поранений. Не долечившись, він здійснив перший свій «втеча» — з госпіталю в рідну частину, якою командував Володимир Бобров.

Друге поранення в повітряному бою, на цей раз важкий. Виписуючи Дев’ятаева, медична комісія категорично заборонила йому літати на винищувачах. Поступаючись наполегливим проханням льотчика, не мыслившего життя поза авіації, його допустили на тихохідний У-2. Винищувачі називали їх «кукурузниками», а німці і зовсім «укр-фанер».

Девятаєв разом з товаришами по ескадрильї ночами «обробляв» ворожі тили, вивозив поранених партизанів на Велику землю. Нелегкий, небезпечний працю.

Літо 1944 року. Радянські частини прорвали сильно укріплену оборону противника в районі Львова. Дії наземних військ прикривалися з повітря винищувачами знаменитого авіаційного з’єднання Покришкіна. Дізнавшись, що однією з покрышкинских ескадрилій командує Володимир Бобров, Девятаєв розшукав його, домігся переведення в винищувальний полк.

Ескадрилья Боброва швидко минула лінію фронту. Навперейми червонозоряних літаків кинулися «мессершмітти» і «фокке-вульфы». У ворога — запас висоти і велика чисельність. Але у повітряних бійців Покришкіна свій девіз: не вважати противника, а збивати його! Комеск Бобров прийняв нерівний бій.

Як вести себе в німецькому полоні

— Іду в атаку! — він передав по радіо веденого. — Прикрий!

Слідуючи за командиром, Михайло бачив, як задимів, став клювати носом підбитий Бобровим «фокке-вульф». Нова атака, на цей раз підбитий «мессер». Але зайшов ззаду стерв’ятника Девятаєв, видно, прогледів. Кулеметна черга прошила фюзеляж винищувача, обпалив вогнем ліве плече пілота. Кабіну заволокло димом, дихати стало нічим, підбита машина не слухалася управління.

— Стрибай, стрибай, Міша! — командир наказує, бачачи безнадійне становище свого веденого.

Поранений льотчик не пам’ятав, як залишив палаючу машину; руки спрацювали автоматично. Під час приземлення підвернулася нога, але про вивиху він дізнався пізніше: був без свідомості.

Девятаєв прокинувся в напівзруйнованій землянці, куди його, непритомного, притягли гітлерівці. Товариші по полоні допомогли йому встати, коли поранених під конвоєм погнали кудись далі. Німецький лікар перев’язав льотчику плече. Тут же Девятаєв за те, що недостатньо швидко виконав команду, подану на чужому мовою, був по-звірячому побитий фашистським офіцером. Все це могло здатися кошмарним сном, якщо б від ударів по щоках не полопалася обпалена шкіра, якби не нило прострілене плече і не віддавало нестерпним болем в коліні.

У глибокій вапняній ямі, куди поранених помістили на ніч, Девятаєв дізнався, що його товариші по нещастю теж льотчики. Майор Вандышев, колишній командир ескадрильї штурмовиків, вправив Михайлу вивих. Від дружньої участі стало легше на душі.

На допиті відповідь перший же питання про національності валить фашистів в диво. У німця здивовано піднімаються брови. Чорт знає що таке! Якийсь дикун, мордвин (і що за нація така? Де вона розміщується на карті безкрайньої Росії?). На питання про бойові вильоти льотчик відповідає просто: збив дев’ять літаків, з них — три бомбардувальника. Зате на питання про бойових завданнях полку, про план наступальної операції, сигнали радіозв’язку Девятаєв нічого не може відповісти. Він молодший офіцер, в такі справи його ніхто не посвячував. «Не знає» він командира з’єднання Покришкіна: в посвідченні особи, яка лежить перед німцем, немає позначки про переведення Дев’ятаева у винищувальний полк. І полонений твердо стоїть на своєму, незважаючи на лайку і загрозу розстрілу.

Підполковник, не витримавши, наказує відвести «дурня мордвина», хай їм займуться розвідувальні органи.

Головну свою задачу «не дуже розумна людина», Михайло виконав: нічого не сказав. Хоча, пригадуючи тепер свою першу очну ставку з ворогом, Михайло Петрович досадливо крякає: таким тупицею прикинувся на допиті — самому нудно було!

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: