Висота 220

Каламутним, мідно-червоним оком вставало сонце над понівеченої, изрытой снарядами, мінами, авиабомбами, искромсанной гусеницями танків, обвугленої лавами згарищ донський землею. Иссохшая, покрита зморшками тріщин, спрагла земля молила небо про дощ. Але запорошене, спекотно-жовте, гарево-димне небо виливалося лише зливами свинцю і градом снарядів.

В закруті Дону Червона Армія вела запеклі кровопролитні бої з хмарами насідали фашистських полчищ. 17-й гвардійський відходив до Сталінграда. З ним відходив і Ханпаша Нураділов.

Рік бойового життя загартував його. Сплетене з м’язів, сухожиль і кісток тіло налилося молодою, пружною силою. Зимові стужі, снігу, дощі, гарячі вітри донських степів продубили, висушили шкіру. Особа, і без того смагляве, лоснилось і відливало бронзою. Зникли хлопчачі риси. На худому обличчі загострився орлиний ніс і сильно виступили вилиці. Очі впали. І в них невгасимою ненавистю до ворога горіли чорні вугілля зіниць. Частіше сходилися густі брови, і над переніссям ліг рубчик — слід від турбот і тяжкості пройденого шляху.

Від мальчишечьих романтичних мрій у нього залишилося тільки одне: він любив носити каску. Вона робила його обличчя щуплим. Але яка воля була в його очах і міцному підборідді!

Ханпаша був у тому віці, коли повністю розкриваються фізичні сили і духовна краса людини.

І настав час, коли повною мірою треба було віддати ці сили і красу Батьківщині.

Це було першого вересня в районі міста Серафимович. Ханпаша зі своїм кулеметним взводом лежав в некошеній, обсипалась пшениці.

На висоті 220,0 закріпився ворог. Просування вперед застопорилася через добре укритих двох ворожих кулемета, які вели безперервний вогонь по точках підходу наших військ. Наказ був короткий: “у що б то не стало придушити супротивника і зайняти висоту. Висоту 220,0 займали німецькі штрафники.

Пшеничне поле, де залягли розрахунки двох кулеметних взводів, безперервно піддавалося обстрілу з мінометів і кулеметів. Наші кулеметники люто відображали вогонь, але намацати амбразури і придушити ворожий вогонь не вдавалося.

Розрахунки несли втрати. Був убитий командир другого кулеметного взводу лейтенант Кушиною. Ханпаша взяв на себе командування і цим взводом. Сили розрахунків танули. В кулеметному розрахунку Федорова залишився тільки він один.

— Треба кінчати, — сказав Ханпаша. — Товариш Федоров, ти підеш зі мною.

Передавши командування обома взводами одному з кулеметників, Ханпаша з Федоровим поповзли на зближення з противником.

Методично рвалися міни, злітали до неба фонтани землі, сипалися зрізані кулями пшеничні колоски. У повітрі висіла гаряча задушлива пил. А Ханпаша з Федоровим повзли й повзли, штовхаючи перед собою кулемет і тягнучи візок з патронами.

Раптом Федоров помітив за командиром кривавий слід.

— Товаришу сержант, ви поранені? — тривожно запитав він.

— Дурниці. Давай, давай! Повзи, — відповів Ханпаша.

— Зараз дамо їм перцю.

Ханпаша ретельно навів приціл і затих. Як тільки кулемет противника став діяти, натиснув гашетку. Дав довгу чергу. Кулемет ворога замовк. І негайно ж, майже не криючись, переволокли кулемет на іншу позицію. Не встигли вони залягти і віддихатися, як на те місце, де вони тільки що лежали, посипався град хв.

Ханпаша зайнявся раною. Скачав з бинта дві кульки і щільно заткнув ними вхідний і вихідний отвір рани на стегні.

— Товаришу сержант, дайте я перев’яжу, — сказав Федоров.

— Не треба. Зійде й так. Колись. — відповів Ханпаша.

Через десять хвилин змусили замовкнути другий кулемет. Це послужило сигналом для атаки нашої піхоти. З двох сторін стрілки рушили до висоті.

Фашисти відкрили шалений вогонь по наступаючих. Незбагненним чуттям Ханпаша миттєво встигав оцінити обстановку. З допомогою Федорова він ще раз змінив позицію. І як раз в цей момент вороги повилазили зі своїх окоп в атаку. Вже двоє випередили свої ланцюга солдатів пробігли в декількох кроках від зачаїлися кулеметників. Федоров занепокоївся.

— Спокійніше, Ваня, — тихо сказав Ханпаша.

Висота 220

Ханпаша без упину строчив і старанно водив дулом, поливаючи ворогів свинцевої струменем, як зі шланга. Простреляв всі двісті п’ятдесят патронів стрічки, він вставив нову і продовжував косити, немов старанний господар, боявся залишити огріхи. Кулемет тремтів і корчився в його руках. Здавалося, він поривався увірватися в гущу ворогів, щоб кришити і бити їх в упор. У кожусі закипіла вода. Контратака ворога зірвалася. Все поле засіяли трупи.

Спочатку вдалині почувся невиразний шум, схожий на відлуння в морській раковині. Гуркіт наростав.

І по широкій, спекотної, жовто-курній донський степу, заглушаючи виття і гуркіт ворожих хв, грізним морським прибоєм прокотилося всесокрушающее російське «ура». Наша піхота вирвалася на висоту.

— Є! Ваня, є! Наші займають висоту! — радісно закричав Ханпаша, обернувшись до Федорову.

І в цю мить розкололося небо. З громом вибухнула міна.

Федоров отямився через кілька секунд. У вухах стояв дзвін. Поворухнувся і струсив з себе купу землі. Крізь імлу не осілого ще пилу побачив лежав униз обличчям Ханпашу. Федорова щось струсонуло. Схопився.

— Ханпаша! Товаришу сержант!

Ханпаша мовчав. Федоров підняв його за плечі. Обтер обличчя. На боці зяяла рана, вся заліплена грудкою скривавленій землі.

— Та як же це? Товаришу сержант! — розгублено заволав Федоров.

Ханпаша відкрив очі. Каламутним поглядом повів навколо.

— Все добре. Висота наша. Забери, Ваня, кулемет до наших, — прошепотів він безкровними, запекшимися губами. Неслушающейся рукою поліз у кишеню гімнастерки. Старенький гаманець. Тремтячими пальцями дістав трикутничок. Слабо посміхнувся.

— Не вона мені допомогла, нана! Слухай, Ваня. Тут земля. Моя рідна земля. Передай її в третій ескадрон. Землякові мою Баталова.

Федоров оглянув дивний шкіряний трикутник.

— Добре, Ханпаша. Я його знаю.

Потім Ханпаша вийняв пошарпаний пакетик. Розкрив і понюхав.

— Ах… Батьківщиною пахне… Трава. Понюхай, Ваня.

Федоров підніс пакетик до лиця.

— Добре пахне. Що це за трава?

— Не знаю… Прощай, Ваня… Неси кулемет…

Роняючи сльози на висохлу землю, Федоров поволік кулемет.

Ханпаша залишився один. Дивився на бездонне, сізо-каламутне, безхмарне небо, на свесившиеся важкі колоски, марно чекали господаря, на блідо-зелені пилові травинки. Життя його згасала.

Федоров повернувся з трьома бійцями. Дбайливо поклали Ханпашу на плащ-намет і понесли.

Ханпашу поховали на донський землі, біля хутора Букановский. Над його могилою схилилося горде гвардійське прапор 17-го кавалерійського полку. П’ятикратний артилерійський залп був салютом на честь полеглого героя. І перед могилою гвардійці-кіннотники поклялися бути такими ж сміливими, як гвардії сержант Ханпаша Нураділов.

Ханпаша прожив коротке життя. І він віддав її за щастя нашої Вітчизни.

Ханпаше Нурадилову посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Це був перший Герой в кавалерійському корпусі.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: