Ледь Никифор Павлов передав капітанові наказ готувати дані для стрільби, з кущів вдарили автоматні черги. Блінов схопив трубку, назвав кілька цифр, і наша мовчазна сторона осветилась спалахами гарматних пострілів, чкурнули звідти, втикаючись в цей берег, кулеметні траси.
Кущі більше не ворушилися, і звідти не стріляли, але наприкінці ночі, коли на цю сторону встигли переправитися стрілецькі і кулеметні роти полку, після шаленого артобстрілу пішла сильна контратака, і потім натиск ворога не припинявся вже і протягом цілого дня.
Кілька разів німецькі автоматники відтісняли роти, але потім атаками вдавалося відновлювати положення. Незліченну кількість разів рвалася зв’язок, від проводів залишалися дрантя, які все ж доводилося латати під вогнем, тому що нічого іншого зробити не можна було: без зв’язку з тим берегом, звідки у важкі хвилини підтримували вогнем, їх би давно сковырнули з крихітного, наскрізь простреливаемого п’ятачка в Дніпро.
Нарешті з берега, з КП полку, подзвонили, щоб Павлов надіслав солдата за новим спорядженням — вдалося перевезти новий апарат і кілька котушок дроти. Ледь трохи стихло до ночі, Павлов послав вільного телефоніста в полк. Прочекавши його кілька годин, вже на світанку, Павлов подзвонив.
«Взяв апарат, котушки і пішов до вас». — «Давно?» — «Так вже години дві…» — відповіли з полку. Тоді Павлов схопив автомат, гранати і кинувся по дроту.
Він знайшов хлопчину на півдорозі між командними пунктами батальйону та полку. Той лежав на боці, підігнувши до живота худі ноги в невміло зав’язаних обмотках. Апарат і котушки лежали поруч. «Що, спиш?» — штовхнув його Павлов. Але солдат не спав — в його спині стирчав по саму рукоятку загнаний ніж.
— Ех ти, ширяючи, — з жалем сказав Павлов. — Як же це так, і воювати не навчився… — Він все зрозумів: солдат хотів перечекати обстріл в ямці і заснув, тут на нього і наткнулися німці. Але де ж зараз вони? І чому не перерізали зв’язок — невже підслуховують? У будь-яку хвилину вони можуть, якщо їх багато, навалитися на штаб полку, де було всього з десяток людей.
Схопивши апарат, котушки, Павлов побіг що є сил на полковій КП. Він домчался туди і впав, задихаючись, в окоп в той самий мить, коли почався обстріл — провісник дня з атаками піхоти, танків і бомбардуваннями. А через годину німці, прорвавшись у стик між двома батальйонами, вже наближалися до КП, обходячи з флангу і відрізаючи від річки бліндаж, де сиділи зв’язківці.
Поки були набої, Павлов бив по них з трофейного «МГ» короткими чергами, а потім відкинув непотрібний вже кулемет, взявся за автомат. І тут крики «Рус, сдафайсь, рос капут!» пролунали вже в окопі, за ближнім поворотом, і звідти полетіла граната. Задкуючи, сержант відступив до входу в бункер і тоном, що не терпить заперечень, зовсім для нього незвичним, сказав сидів у апарату Бурмістрову:
— Викликай вогонь на нас — швидко, поки німці не оговталися і не перестріляли тут нас всіх!
Витягнувши з кишені гімнастерки запали, Павлов вставив їх в гранати, перевірив ніж, запасний диск. Тепер можна воювати!
Він притулився до стінки окопу біля входу в бліндаж. Він нікуди звідси не піде, нехай його рассекут чергами, порвуть гранатами, розріжуть багнетами — він не піде назад, на той бік, він занадто довго стояв, не відступаючи на сталінградських річкових укосах, він занадто довгі дороги пройшов по розореній фашистським звіриною Курщине, Харківщині, Полтавщині, щоб зараз завмерти і піти назад за Дніпро.
Кров вдарила Павлову в голову, кров його предків, замкнутих, спокійних, врівноважених жителів глухий лісовий сторони, яких дуже важко вивести з себе, але ще важче упокорити їх справедливий гнів.
За Дніпром, як і за Волгою для нас землі немає. Сталінградський наказ «Ні кроку назад!» ніхто не відміняв.
Сержант не розчув, що його обійшли — якийсь спритний німецький солдат стрибнув зверху на плечі. Павлов кувыркнул його через себе, перехрестив впав короткими чергами з автомата і тут побачив, що по полю біжать нові групи ворожих автоматників. Тоді Никифор вирішив, що, раз все скінчено, він подорожче постарається продати своє життя.
Ретельно прицілившись, дав довгу чергу в офіцера, що біжить у напрямку до річки. Офіцер упав з розмаху і більше не піднявся. «Чому не б’ють наші?» — подумав Павлов і в цей момент почув, як забила з лівого берега наша артилерія, залишаючи вогняні сліди, понеслися послані «катюшами» хвостаті комети. Побачив, як зліва і справа, відсікаючи атакували німців, впевнено біжать дві рідкісні ланцюга наших солдатів.
Зв’язок діяла справно!
До кінця цього дня Павлов, поранений під час наступу на Михайлівку, в п’ятнадцяти кілометрах від Дніпра, брів у напівзабутті до полкової санчастині. Сержанта хотіли туди відвести його зв’язківці, але він наказав їм рухатися разом з наступаючими батальйонами. Павлов не міг ні дихати, ні сидіти, ні лежати, ні стояти від дикого болю в грудях і тому йшов, йшов, майже втрачаючи свідомість, з однією думкою, що не дійти до санчастини він не може. З багатьох сутичок з ворогом виходив він переможцем — тепер він зобов’язаний перемогти самого себе, дійти, не впасти без свідомості на дорозі. Він казав собі: «Все одно втечу з госпіталю в свою частину, втечу, втечу…» Він хитався, але не падав, а все йшов і йшов.
І дійшов!