Викинути ще гарячу міну з окопу | Історичний документ

У кінці серпня 76-ю гвардійську стрілецьку дивізію відвели на короткий відпочинок і поповнення. У взводі помітно змужнілого і пролунав у плечах гвардії сержанта Лапушкіна з старичків залишилися Волгін, Симаков зі своїм помічником Закировым і ще близько десяти автоматників. Довелося готувати новачків. Командир, не знаючи відпочинку і сам не даючи його іншим, готував, вчив, передавав фронтову мудрість тим, кому завтра вступати в бій. Такий це був короткий відпочинок… Промайнув він як швидкоплинний вітер, і знову гвардійці готові до смертельних сутичок з ворогом.

В районі на південь від Суми, де дивізія готувалася до наступу, командуванню стало відомо, що супротивник отримав підкріплення. Треба було уточнити, як це підкріплення, звідки воно перекинуто і з якою метою. З цією метою «прасували» наші розвідники ворожі тили, стежили, підслуховували, полювали за «язиком».

В один з дощових вересневих ночей вирушила за «язиком» і пошукова група з взводу Філіпа Лапушкіна. Заздалегідь визначили об’єкт, вивчили місця підходу до нього, тренувальне заняття провели.

Темінь, шум дощу і безладна стрілянина приховували короткі перебіжки по нічийній смузі. Ближче до траншей противника пробиралися по-пластунськи. При світлі ракети завмирали, вжимались в мокру землю, а в наступила темряві знову повзли, не видаючи себе ні шерехом, ні словом.

«З часу, — думав Лапушкін, відчуваючи зліва від себе Волгіна,— вже повинна бути ворожа траншея, а трохи лівіше, на горбочку, кулемет. Але ні траншеї, ні тим більше кулемета не видно. Не збилися з шляху? Так ні ж, ні! Ось лафет розбитої гармати. Від нього метрів сто».

Дощ лив не перестаючи. Вымокшая до нитки одежа липла до тіла, заважала руху. І все-таки він був надійним союзником. Ліворуч і трохи попереду, сичачи, злетіла ракета. Всі знітилися, злилися з землею. І знову темно, знову — вперед. Ворог зовсім поруч. Ось невидимий, але відчутний руками дерен землі підказав Філіпу, що він на бруствері траншеї. Затамував подих і напружив слух. До болю в очах вдивлявся в темряву, готовий до сутички. Нарешті розрізнив отвернувшуюся від косого дощу самотню фігуру.

Стрімкий і точний стрибок на якусь мить приголомшив гітлерівця. Цим скористався Філіп і встиг запхати йому в рот кляп. І раптом німець різко рвонувся, скинув з себе Лапушкіна. «Самому б в полон не догодити», — промайнуло в голові гвардії сержанта. Ця думка змусила його діяти ще швидше і точніше. Гітлерівець не встиг обернутися, як глухий удар по голові прикував його до землі. Тут і Волгін поспішив на допомогу командиру.

На щастя, ніхто під ворожої траншеї не сполошився. Як і раніше, стояла тиша, тільки монотонно шумів дощ та з ляскотом злітали чергові освітлювальні ракети.

— Фу-у, яка тяжкість! — задихаючись промовив помічник командира взводу Петро Козаків, коли досягли вже знайомого лафета.— Чим заглушили-то?
— Чому ж, гранатою.
— Може бути, і тягнемо даремно? Перевірити треба.

Козаків і вухо не встиг прикласти до грудей полоненого, як той заборсався. Перегнувшись зі спини на живіт, він ящіркою вильнув убік, волочачи на собі розвідника.

— Дивись-но! Чого доброго, до своїх уволокет, заспокоїти б,— сказав Волгін.

Віялом злетіли ракети. Козаків усім тілом притиснув «мови» до землі, втихомирив. Як кажуть, бог силенкой не образив.

Вранці наступного дня Волгін, побачивши двометрову фігуру полоненого фашиста, посміявся над своїм командиром:

— І як це ви, сержант, скочили на таку висоту?
— Темно ж було,— віджартувався Лапушкін.

Перед Десною гітлерівці, побоюючись за свою оборону, нервували, жорстоко закидали наші позиції мінами, метушливо обстрілювали з гармат і кулеметів.

Перед світанком, після короткого відпочинку, взвод Лапушкіна, зробивши піший нічний марш, зайняв зазначену йому командиром роти позицію.

Було тихо, тягнуло безвітряної річковий свіжістю, і Філіп відчував, як самі по собі підгиналися ноги, голова хилилася — хотілося спати…

Незабаром по траншеї пройшов низенький вусатий майор, вчорашній комбат, замінив вбитого під Сумами командира полку.

— Що це ваш взвод так розморило? — запитав він у Лапушкіна. Від нього і в темряві не сховалося сонний стан солдатів.
— Ніяк ні, товаришу гвардії майор, просто по Десні скучили,— посміхнувся Філіп.
— Тоді протирайте очі і готуйтеся.
— Нам би ближче до цим «завойовникам»,— сказав Волгін, киваючи в бік противника,— ми б їх трохи полоскотали, щоб жвавіше драпали.
— Всьому свій час,— мовив майор.— А зараз відрити додаткові комірки. Так глибше — як розвидниться, фашисти знову мінами та снарядами кидатися стануть.

І справді, ледь піднялося сонце, гітлерівці почали густо обстрілювати наші траншеї. Бесприцельная стрілянина з гармат і мінометів великої шкоди, правда, не приносила, але заважала зосередження і накопичення сил, діяла на загальний стан людей.

Викинути ще гарячу міну з окопу | Історичний документдопомогла в перемозі у Другій світовій.

— Закіров — поганий молодець,— заспокоївшись, відверто зізнався солдат.— Просто не міг бігти, встати боявся.— І теж посміхнувся.

А потім надійшов сигнал, кинув людей у люту, неприборкану атаку.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам