Сонце вставало за спиною, тому з світанком на висоті 123,6 чітко виднілися кожна з воронок, повороти траншей, уламки збитого ще влітку літака і наполовину пішов у землю комбайн. Командир відділення автоматників Георгій Григоров, підвівшись над бруствером, дивився туди, де вчора заліг другий батальйон. Сьогодні належало продовжити атаку.
— Каску одягни! — Георгій почув за спиною голос командира роти і ледве встиг виконати наказ, як в траншеї з’явився начальник штабу полку.
— Пригніться, командир! — гримнув начальник штабу. — Взвод ваш першим піде. Дивись, щоб без зайвого молодецтва. Головне — уникнути кордон, де комбайн, а там буде легше.
Начальник штабу взяв Георгія за лікоть, втомлено подивився в його очі:
— Загалом, дій і з розумом і хвацько. Хлопець недурний…
Від артилерійського удару здригнулася земля. Злетіла ракета. Командир роти підняв пістолет:
— Вперед!
Ось вже і той комбайн. З-під нього назустріч атакуючим вдарив крупнокаліберний кулемет. Георгій ніби знав, що так станеться, — разом жбурнув гранату. Кулемет замовк. Радісний, Георгій обернувся на біжить відділення і майже поруч, в декількох кроках, побачив розпластане тіло начальника штабу.
— Тату! — крикнув Георгій, підбіг до батька, уткнувся в глину біля його голови. І відчув запах крові.
— Тато…
Увечері Георгій лежав на дощатій ліжку в захопленому у фашистів бліндажі. Щойно пролунав прощальний салют над могилою начальника штабу 168-го стрілецького полку 24-ї «Залізної» дивізії майора Василя Григорова. Промови були короткими. Сказали тільки, що свій бойовий шлях Василь Семенович почав ще в громадянську, а закінчив ось тут, під Сталінградом, на висоті 123,6. І що він пройшов цей шлях, як належить радянському солдатові, хоробро, гідно і чесно.
…Війна застала їх у Вологді. Мати була у від’їзді, у Середній Азії. Батько домігся призначення на фронт. Син заявив:
— Поїду з тобою.
— Не дурій, — відрубав батько. — У п’ятнадцять років не воюють. Поживеш поки один, а там до матері переберешься. Я домовлюся.
І поїхав на станцію, в частину. Через тиждень Георгій відправився туди ж. І був повернений назад з категоричним наказом не показуватися. Але він, звичайно, приїхав знову і знову отримав прочухана. Поїхав в третій раз, вже ні на що не сподіваючись.
Як і раніше, його затримали вартові, відправили до начальника штабу. А той пильно подивився на сина, помовчав і, важко зітхнувши, кинув:
— Гаразд, підемо до командира…
Так 15-річний Георгій Григоров став солдатом. Стріляв без промаху. Автомат і кулемет міг розібрати і зібрати з закритими очима, в походах виявився на диво витривалим. І все ж залишався хлопчиськом.
Послали його в штаб полку. Доручення він виконав, але, йдучи, побачив групу командирів, схилившись над картою. І батька серед них, схудлого, з запаленими очима. Підійшов, тихенько торкнув за плечі й припав до його гімнастерці. Майор різко обернувся:
— Боєць Григоров! Ви що, порядку не знаєте? Як треба звертатися до старшого?
Георгій, приголомшений, вискочив за двері. І знову увійшов. І відрапортував чітко, як на стройових заняттях.
…Георгій так і не заснув в ту ніч. А вранці його викликали в штаб полку. Там сидів невисокий, худорлявий генерал з такими ж, як у батька, спокійними, втомленими очима. Командувач армією Павло Іванович Батов.
— Ось ти який. Молодець! — промовив він, оглядаючи витягнувшись у струнку Георгія, і простягнув руку. — До нагороди тебе представимо. За відвойовану висоту. І ось що: їдь-но вчитися. Трохи підростеш, подучишься, тоді і довоюешь…
Через декілька місяців Георгій вже стояв у строю курсантів артилерійського училища, успішно закінчили прискорений курс підготовки. Офіцерського звання йому не присвоїли не дозволяв вік. Проте в документі записали, що в навчанні він досяг успіху, може командувати.
В винищувальної протитанкової артилерійської бригади, куди Георгій прибув у травні сорок третього, йому дали взвод. І він ще більше року пройшов дорогами війни.
Під Яссами зав’язалося одне з важких битв…
Знову зрита розривами, пошматована танковими гусеницями висота. Знову бій за висоту. Тільки на цей раз займали її радянські артилеристи, а фашисти контратакували, кидаючи в наступ десятки танків. Кидали безперервно — з світанку до темна. І з світанку до темна била по ним наша артилерія.
Але вцілілі танки ховалися в лощині, а трохи згодом знову обережно виповзали і займали позиції за своїми ж підбитими «тиграми».
Один танк виповз із-за укриття і кинувся вперед.
Георгій, розпластавшись в глибоку яму, навів бінокль туди, де ледь виднівся зріз знаряддя цього танка. Чекав: ось-ось повинен атакувати. Сонце тепер дивився не в спину, а в обличчя, відбиваючись в об’єктивах бінокля, що світилася яскравим, далеко видимим блиском…
Пострілу танка Георгій не почув, розриву — теж. Тільки вдарило в обличчя щось нестерпно пекуче. І миттєво згасло світ, і змовкло все навколо…
У госпіталі спочатку подумали, що він мертвий. Груди, плечі, руки переламані. Замість обличчя — темно-багряна маска з запеченої крові і дрібних сталевих осколків.
За роки госпіталізації і численних операції лікарі все таки його виходили і поставили на ноги.