Війні кінець! – Історичний документ

8 травня 1945 року в Берліні представники вермахту підписали акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил. А в Чехословаччині німці зброї не склали. Наші батареї ведуть вогонь по фашистах у міста Олумоуц, над яким стоять густі клуби диму. Знаряддя стоять поруч з красивим чеським будиночком. Літня чешка, дивлячись у бік міста, хреститься і шепче: «Там муй сін, муй хлапец. Цо там дейне. Боже мий, боже мий!» У неї син живе в Олумоуце, і вона не знає, чи живий він. Адже йде такий жорстокий бій. Солдати просять піти у підвал, так як німці обстрілюють і наші позиції. У нас вже є вбиті і поранені, а вона, ні на що не звертаючи уваги, дивиться і дивиться в бік міста.

Гірко було думати нам: кого ми недорахуємося сьогодні, кого завтра? Кого ще поховаємо в переддень Перемоги? Чиї матері і дружини отримають страшне короткий лист, в якому буде сказано: «Загинув смертю хоробрих у боях за свободу і незалежність нашої Батьківщини»?

До вечора 8 травня місто Олумоуц був узятий.

Чому в Чехословаччині йдуть бої? Що відбувається, ми не могли зрозуміти. Або помилка радистів, які повідомили про капітуляцію Німеччини? Або щось інше? На другий день ми дізналися причину: генерал-фельдмаршал Шернер, командуючий групою військ «Центр», відмовився підкорятися німецькому верховному командуванню і не виконав наказ скласти зброю. Він пробивався на захід, щоб здатися американцям. Туди ж прагнули власовці, що знаходяться на нашій ділянці фронту.

Нарешті настав довгоочікуваний День Перемоги — 9 травня! Згадав він і начальнику штабу артилерії 318-ї Новоросійської гірничо-стрілецької дивізії Леоніду Степановичу Зуйкову.

— Вранці 9 травня викликає мене командир дивізії генерал В. Ф. Гладков, — згадує він.

— Скільки у нас снарядів? — питає. Я доповів йому. Він подивився на мене з усмішкою, та й каже:

— До 12.00 израсходуйте всі снаряди!

Я знав, що у нас обмежений боєзапас, а підвезення немає. Помітивши на моєму обличчі подив, генерал радісно сказав:

— Не хвилюйтеся! Отриманий наказ про капітуляцію німців. Фашистська Німеччина впала!

Я мало не заплакав від радості. Славний бойовий шлях дивізії та його Червонопрапорного полку у Великій Вітчизняній війні закінчився.

Ввечері в Москві на честь доблесних військ Червоної Армії, частин і кораблів Військово-Морського Флоту був даний салют: 30 артилерійських залпів з 1000 гармат.

Згасли в московському нічному небі переможні салюти, «великий» рейх був весь покритий білими прапорами, що звисають з балконів, дахів, вікон. А в Чехословаччині все ще не припиняються несподівані і запеклі сутички з ворогом.

Комсорг згадує: Один з таких епізодів стався 10 травня. Туманний ранок. Ми рухалися в бік Праги. Попереду здалося невелике чеське село. Наші розвідники доповіли: німців попереду немає. Батареї увійшли в населений пункт і швидко зайняли тимчасові вогневі позиції.

Скрізь видно сліди поспішної втечі противника: кинуте військове майно, припаси, особисті речі та награбленная цивільний одяг. Жителів не видно, вони десь поховалися.

— Тікають гансики!— вигукують наші солдати, розглядаючи залишене майно ворога. — Навоевались гади! Ось і Гітлеру капут!

Вози, послані в тил за боєприпасами та продуктами, незабаром повернулися в село. Перелякані їздові повідомили: «Ззаду німці. Тільки що нас обстріляли. Одного вбили, трьох поранили».

Ми були вкрай здивовані. Як так, близько години тому проїхали по дорозі, і все було спокійно. Ніяких німців попереду, де знаходилася перша батарея, почулися гарматні і автоматні постріли.

— Німці! — пролунали чиїсь тривожні голоси. — Без паніки! рішуче перервав їх 23-річний командир батареї Цогоєв Мурат Алиханович. Він забрався на дах сараю і в бінокль оглянув околиці.

— Міномети до бою! — пролунала його команда (у період боїв у Карпатах полк був озброєний гарматами, гаубицями і мінометами).

Розрахунки зайняли свої місця. Настала тривожна тиша.

— Що там видно?— питали ми, знаходяться внизу.

Спостерігачі передали, що з лісу виходить колона солдатів, роти дві або навіть більше.

Від землі піднімалися випаровування, і спостерігачам відразу важко було визначити: наші солдати або супротивник шукає шпаринку, щоб прослизнути на захід.

Незабаром з даху почулися голоси:

— Це німці! Точно німці, по шоломах видно.

— П’ять хв, побіжний вогонь! — скомандував Цогоєв. Установки на мінометах були поставлені заздалегідь. І наші «самовари», видавши характерний звук пострілів, послали в бік противника 20 хв.

У бінокль я добре побачив, як перші ж розриви накрили мета. Наш командир батареї був снайпером артилерійського вогню.

В ранковій тиші розриви були такі несподівані, що на якісь секунди німці завмерли, зупинилися, а потім побігли в ліс, обганяючи один одного, залишаючи вбитих і поранених.

Частина наших артилеристів кинулася навздогін. Попереду всіх — високий сержант Жеребців. Він чомусь не стріляв, а з армійським ножем у руці біг за німцями. От наздогнав одного — удар, другого — знову удар і тільки після цього відкрив вогонь з автомата. Німці зникли в лісі. Далі переслідувати було небезпечно.

Незабаром наші артилеристи повернулися назад, ведучи з собою двох зарослих, брудних, в розірваних шинелях німців. На питання полонені не відповідали. Обшукали їх, зняли шинелі і побачили незвичайну картину: на полонених були мундири не мишачого кольору, а кольору хакі, нашивка на рукаві «РОА» (російська визвольна армія — так власовці називали себе). У кожного в кишені був пістолет і кілька гранат.

Тільки після цього полонені заговорили чистою російською мовою. Вони нас запевняли, що у власовську армію потрапили, будучи пораненими, були без свідомості, у росіян не стріляли, а перебували в господарському взводі, всі збиралися здатися в полон, та не встигли.

— Брешут гади! Шкуру свою рятують, зрадники! — роздались зі всіх сторін обурені голоси.

Власовці повзали на колінах, хапали нас за ноги, просили вибачення, плакали. Що робити з полоненими, тим більше з зрадниками? Де штаб полку? Куди їх вести? Ніхто з нас цього не знав: всі перебували в русі. Війна є війна. Зрада, зрада ніколи не прощалися.

А 12 травня в одній з автомашин відступаючої колони власівців був виявлений укритий килимом і ковдрою командувач російської «визвольної» армії сам Власов. У супроводі охорони його відправили до Москви, де за свої криваві злодіяння військовою колегією Верховного суду він був засуджений до страти і повішений.

Війні кінець!   Історичний документфашистською свастикою і, покрутивши в руках, кинув на землю. Налетів вітер підхопив їх і поніс далі. Я подумав: «От так же, як ця подерті папір, метушаться зараз по лісах Чехословаччини залишки розгромленої німецької армії, боячись відплати».

Це був останній бій з німцями. І для нас війна теж скінчилася, хоча бої на території Чехословаччини тривали ще до 12 травня.

15 травня радіо принесло нам останню зведення Інформбюро по Великій Вітчизняній війні: «Прийом полонених німецьких солдатів і офіцерів на всіх фронтах закінчений».

Важко описати ту радість, яку ми відчували в травневі дні 1945 року. Пройти з боями від Новоросійська через Ельтіген, Керч, Севастополь до Праги, долаючи гірські хребти Карпат, непролазний бруд, відчував холод і голод, втрачаючи бойових друзів, і залишитися живими. Хіба це не радість? Радість, ні з чим незрівнянна!

Як можна забути зустрічі в чехословацьких містах і селах. «Наздар! Наздар!» («Здрастуйте!») — лунало з усіх боків. «Візьміть нас до Москви!» — кричали чеські дівчата. Посмішки, квіти, обійми, сльози радості на очах. Жителі виносять нам фрукти, вино, квіти, величезні короваї білого хліба, запрошують в будинок випити чарочку сливовиці за перемогу над проклятим германом.

20 травня ми відсвяткували День Перемоги у лісі біля містечка Гірські Пелени (Гірські Олені). Командира полку підполковника Буракову в цей день довелося вдруге надягати новий кітель. Артилеристи качали його так, що лопнули шви і відлетіли гудзики. Але це вже були мирні «втрати».

Через місяць надійшов наказ: підготуватися до тривалого маршу. Попереду був шлях на Батьківщину, зустріч з рідними і близькими, яких ми не бачили довгих чотири роки.

Як довго і важко йшли ми до цього дня, скільки товаришів втратили по шляху до Перемоги!

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: