Відомості про противника, здобуті дорогою ціною – Історичний документ

Наш батальйон зупинився на околиці Жеребках. Послані розвідники потрапили під ворожий вогонь і тільки встигли доповісти обстановку, як з боку сонця з’явилася шістка «юнкерсів». Покружляли над селом і по парам кинулися вниз, ведучи вогонь з гармат.

Танковому батальйону, як і ротам, зенітні засоби тоді не передбачалися. Ну, а маневрувати в селі, та ще й у ході бою просто неможливо. Стрільба з автомата по літакам результатів не давала, і «юнкерси» продовжували знижуватись безкарно, обстрілюючи нас до тих пір, поки не витратили запас снарядів. А через кілька хвилин у небі з’явилися дві нові шістки. Ці вже з бомбами.

При першому нападі танк комбата уникнув обстрілу. Та й взагалі вилетіла шістка «юнкерсів» не підбила ні однієї машини в батальйоні. А от зараз на командний пункт командира батальйону кинулися в піку один за іншим два літаки.

Ось перший, нестерпне виття сирени, збільшується в розмірах, і здається, що йому вже не вийти з піке, що він так і обрушиться всією масою на тебе. І невідомо: чи то стріляти буде, то бомби шпурне. Одночасно зі стуком скорострільної гармати почулися лункі удари по броні.

Здається, над самою вежею вийшов «юнкерс» з піке, а за ним вже пікірує наступний. З-під його фюзеляжу відірвалося кілька бомб і полетіло у нас, заповнюючи простір страшним свистом.

В цю мить хочеться піти в землю. Екіпаж захищений від осколків бронею, а ми тільки одним бортом танка, та ще хіба дерев’яною стіною будинку. Гримнули вибухи, здибилася мерзла земля, полетіли вгору і в сторони грудки чорнозему і осколки гарячого металу.

Вхопившись за десантну скобу з правого борту машини, я притулився до броні, чекаючи черги. І вона вдарила. Тут же пролунав роздирає душу крик механіка-водія Рудоманова. Не звертаючи уваги на небезпеку, Шура миттю схопилася на броню і пірнула в башту.

Загоном авіаційної гармати Рудоманову перебило ноги. Зробивши перев’язки, поклали його в бойовому відділенні.

Але літаки продовжували атакувати.

— Прибрати танк! — наказав комбат.

На важелі тридцятьчетвірки сіл лейтенант Носиченко. Мішина рвонулася з місця. Але «юнкера» відкрив вогонь по тих, хто ховався раніше за бронею. Кулями було сражено кілька людей.

Командирська машина, вийшовши з-під прикриття, попила під артилерійський вогонь. Екіпаж вступив на вогневу дуель, але незабаром тридцатьчетверку наздогнала болванка, разворотившая правий борт. Танк спалахнув. З екіпажу уцілів один Носиченко.

Обстановка в Жеребках до середини дня склалася вкрай важка. Сусід зліва був змушений почати відхід. Його переслідували великі сили противника з «тиграми» та «пантерами». Ми поки трималися. І збиралися триматися до останнього.

По закінченні другого нальоту «юнкерсів» молодші лейтенанти Кривчун та Коваленко зустріли наближаються фашистські танки влучним вогнем. В результаті точних пострілів запалало п’ять машин, але інші продовжували наближатися. А до дороги на Янушпіль по сніжній цілині підтягувалася ворожа піхота…

Десь у другій половині дня в наших руках залишалася лише одна вузька вулиця села, не рахуючи дороги, що веде до Янушполю. Командування вирішило, що поставлене завдання ми виконали, і нам було наказано відійти.

На дорозі з Жеребків танкістів і автоматників, стомлених багатогодинним боєм, чекали нові жорстокі випробування. Тридцятьчетвірки, повільно задкуючи, безперервно вели вогонь. Працювали всі наші гармати. Але сили були далеко не рівні. «Юнкерси» за підтримки «мессершміттів» перейшли на бриючий політ і безперешкодно поливали свинцем все, що рухалося по дорозі, з боку Краснопілля здалося кілька ворожих танків, які намагалися перерізати нам шлях. Важка самохідка пострілами з 122-міліметрового знаряддя змусила їх піти за гребінь височини. Стояла в засідці «пантера» майже в упор вдарила з гармати на лівий борт ІСУ-122. Багатотонна машина вильнула кормою, а пішла далі. Витримала броня.

Всіх відхідних прикривав неглибокий кювет. Варто було кому-небудь трохи підняти голову, як ставало на одного бійця менше.

Біля перехрестя до самої узбіччі підібралися ворожі автоматники. Почалася сутичка, незабаром перейшла в рукопашну. Лунали крики, постріли, зойки, хрипка лайка, глухі удари — все злилося в суцільний какофонії звуків. Миготіли промаслені комбінезони танкістів і сіро-зелені шинелі гітлерівців. На Кожанова наскочили відразу два дебелі фашиста. Одного він збив прикладом карабіна. Другий ухилився і підім’яв під себе старшину. Ще мить, і пальці гітлерівця зімкнуться на горлі мого бойового товариша. Ось тут хорошу службу послужив мені трофейний «вальтер».

Відомості про противника, здобуті дорогою ціною   Історичний документ

Трохи правіше пробивається до перехрестя лейтенант Носиченко. В руках у нього автомат. Олександр діє зброєю, як дубиною, — мабуть, скінчилися патрони. Ось він кинувся в саму гущу звалища. На моїх очах уклав двох фашистів.

Катаючись по снігу, страшенно лаявся Степан Тюленєв, сцепившийся з вогненно-рудим гитлеровцем. Їх автомати валялися поруч. Вибившись з сил, той і інший тяглися до зброї, але пальці загребали тільки кривавий сніг. Нарешті Степану вдалося завдати противнику сильний удар під ложечку, і той обм’як. На решту знадобилося зовсім небагато часу…

Швидкоплинна рукопашна сутичка закінчилася повним знищенням групи фашистів, які намагалися осідлати дорогу. Далі на нашому шляху був перехрестя. Тут узбіччя обривався, і перехрестя вільно прострілювався противником.

На цьому місці вже загинуло кілька людей. Черговою жертвою фашистської кулеметника стала військовий фельдшер нашого батальйону. Багатьом танкістам вона врятувала життя, в бою не визнавала ніяких заборон і небезпек, знала, що її чекає допомоги поранений боєць. Із самих складних ситуацій виходила неушкодженою і виносила пораненого. Але на цей раз фронтове щастя їй змінило. Кулеметна черга наздогнала Шуру на самому прострілюється ділянці перехрестя.

Капітан Миколаїв кинувся до неї, не звертаючи уваги на свист мчали поряд куль, спробував підняти на руки отяжелевшее тіло. Ми з Кожанова рвонувся до нього, підхопили пораненого і втрьох швидко винесли під прикриття узбіччя.

Шуру вдарило трьома кулями в живіт. Нашвидку перев’язали. А вона, прокинувшись, не стогнала, тільки просила попити.

Капітан удвох з автоматником дбайливо зазнали Шуру, а ми, відходячи, продовжували відбиватися від наседающих гітлерівців.

Здавалося, всі сили — і моральні, і фізичні — на кінець. Мороз — градусів вісім, а обмундирування аж до шинелей і бушлатів наскрізь мокра від рясного поту. А серце — молот. Ось-ось лопне і вискочить з грудей.

Але на цьому наші негаразди не скінчилися. За перехрестям багато хто з наших танкістів і автоматників, вирішивши скоротити шлях відходу, рушили через снігове поле праворуч від дороги. Цього не уникли спокуси і ми з Кожанова.

А ворог, як ніби цього тільки й чекав. Пролунало кілька залпів з шестиствольних мінометів. Вибухи лягли густо. Скільки наших там залишилося лежати! А потім у фланг вдарили кулемети. На полі, само собою, сховатися було ніде.

Сталося так, що ми з Кожанова йшли серед замикаючих, і, може, фашистський кулеметник просто вирішив почати з нас, а може, думав повправлятися, перевірити, з якою черзі укладе цих двох росіян.

Два віяла куль взвихрили під ногами сніжну куряву. Ми кинулися на землю. Лежимо і не шевелимся: може, пронесе. Кулеметник дав ще дві-три короткі черги кулі вгризалися в сніг зовсім поруч, — а потім, вважаючи, що ми вбиті, переніс вогонь навздогін відходить.

Кожанов, непомітно розвернувшись, прицілився з свого карабіна, вистрілив по кулеметнику, але промазав.

Пересмикнув затвор і вилаявся: скінчилися патрони. У мене в обоймі «вальтера» залишилося всього два патрони. Та й що зробиш пістолетом на такій відстані.

Подивилися один на одного, схопилися одночасно і ривком кинулися далі. А фашист, схоже, спостерігав за нами, тому що через десять-п’ятнадцять метрів черзі поклали нас знову.

Лежимо, як і раніше, затихли. А він дасть чергу і вичікує, будемо ворушитися? І так кілька разів. Прикро так нерозумно вмирати. Краще б загинути в танку або в рукопашній. А тут паршивий фашист безкарно розстрілює, і нічого йому не зробиш…

Глянув обережно вправо і вліво, бачу: метрах в п’яти від мене знаходиться глибока воронка, а поруч — вбитий солдат з карабіном. Промайнула іскра надії. Зібравши в грудку всі сили, які ще залишалися, зробив ривок, метнувся туди і, підхопивши карабін, впав в неглибоку яму. Тоді я не помітив навіть, стріляв кулеметник чи ні, — живий! Обережно виглянув: Кожанов на тому ж місці.

— Ти живий?

— Ось тільки руку зачепило…

— Потерпи трохи, не ворушися.

З тремтінням в руках взявся за карабін: в магазині — два патрона і один в патроннику. Звичайно, не густо…

Знявши танкошлем, придивився, де засів кулеметник. Метрах в ста п’ятдесяти, за невеликим бруствером виднілася каска і вгадувалися обриси ручного кулемета. «Ага, ось ти де, гад. Тепер-то я дістану тебе».

Звичайно, трьох пострілів замало. Значить, треба взяти нерви в кулак і якщо промахнутися, то не більше двох разів.

Пристраиваюсь зручніше, щоб бити напевно. Але чому так зрадницьки тремтять руки і сльозяться очі? Зробив вдих-видих. Здається, заспокоївся.

Прицілився, затамував подих і, як вчили, плавно натиснув спусковий гачок. Відчув поштовх у плече — віддачу приклада — і побачив, що жовта траса кулі пройшла поруч з каскою і трохи вище. Промах! Скажено забилося серце.

Швидко перезарядив і ніби злився з карабіном. Постріл! Ця куля була звичайною, але напевно — теж мимо: над моєю головою від фашиста просвистіла чергу.

Залишився останній патрон — остання надія! Як же важко взяти себе в руки в такому пекельному напрузі!

Ну, була не була. Закусивши до крові губи, вистрілив. Кулеметник, змахнувши руками, трохи підвівся і, похитнувшись, упав.

Ми вціліли. Шинелі були продірявлені кулями в кількох місцях, у Кожанова легке поранення в руку. Важко було повірити, що ми залишилися живі. Але це було так.

…На околиці Янушполя зосереджувалися наша 56-я гвардійська танкова бригада та інші частини.

Комбриг підполковник Гусєв давав вказівки, де розмістити на відпочинок відійшли, після запеклого бою в Жеребках, танкістів і автоматників. Відчувши себе в безпеці, ми ледве пересували ноги в очікуванні моменту, коли можна буде впасти на солому і забутися в бажаному сні.

День йшов на спад, і стрілянина поступово згасала. Міцнішав мороз: під ногами голосніше поскрипував сніг. Нарешті, постріли припинилися, і, як вчора у цей же час, встановилася дивовижна тиша.

Але що це? Раптово почувся швидко наростаючий свист важких снарядів. Всі, хто міг, кинулися на сніг, притискаючись до білого насту; прикривалися чим попало. Загуркотіли сильні вибухи. Одним з перших упав, обливаючись кров’ю, підполковник Гусєв, убитий осколком в груди.

Вогневий наліт був коротким, але приніс нам нові втрати.

Відомості про противника, здобуті дорогою ціною нашим танковим батальйоном, були негайно використані командуванням. Вся околиця Янушполя поступово наповнювалася військами 3-ї гвардійської танкової армії та іншими частинами.

Стояли расчехленные «катюші». На снігу встановлювалися станини з потужними головастыми реактивними снарядами. Їх ще називали «андрюшами». Підходили танки і самохідно-артилерійські установки.

Всі з нетерпінням чекали сигналу до початку наступу. Залп «катюш» відкрив рахунок розплати за життя наших бойових друзів. А коли в один протяжний гул злилися залпи знарядь усіх калібрів і злетіли вгору з жахливим скреготом і виттям снаряди «андрюш» — затремтіла земля і жалібно задзвеніли лопающиеся скла ближніх хат. Здавалося, вся околиця Янушполя вивергала на голови ворогів полум’я з розпеченим металом.

Після тридцятихвилинної канонади піхота і танки пішли в атаку.

На цей раз за вежею останнього танка мені довелося сидіти без помічника. Старшина Кожанов, замінивши пораненого механіка-водія, хоробро вів танк молодшого лейтенанта Кривчуна. А я ловив себе на тому, що особливо ревно стежив за їх машиною і хвилювався при кожному близькому розриві снаряда.

Противник огризався слабо. Його опір було зламано: окопи, вогневі позиції і бліндажі гітлерівців так переорано вогнем і металом, що важко було уявити, хто там міг вціліти.

У Жеребках ми поховали загиблих товаришів. Під триразовий залп автоматників опустили їх тіла в братську могилу.

Звертаючись подумки до полеглих, ми називали їх по іменах, назавжди залишаючи у пам’яті їх особи, і без слів брали на себе все, що не встигли зробити. Ми клялися помститися за них і в що б те не стало добитися повної перемоги, про яку стільки разом з ними було говорено.

Скільки вже пройдено шляхів-доріг, скільки залишилося позаду горбків з дерев’яними обелісками? А скільки ще належить пройти до Настання світу, за який доводиться так дорого платити?

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: