Важлива розмова в окупованому Дзержинську | Історичний документ

Був у мене в Дзержинську друг дитинства Павло Хмелевський. Виросли ми на одній вулиці, разом ходили в школу. Він навчався в Мінському педінституті, перед війною захворів і після операції приїхав додому. Так ми знову зустрілися. І хоча тепер мої батьки жили на іншій вулиці, не по сусідству з Хмелевскими, я по старій пам’яті знову став відвідувати Павла. Їх будиночок стояв на околиці, за ним, до самої залізниці, простягався луг.

Повернувшись з Мінська, я насамперед попрямував до Павла. Вдома його не застав. Сів на ґанку поряд з Хмелевським-старшим, Микитою Никифоровичем.

Прийшли Павло з моїм братом Георгієм і Ніною. Георгія війна застала в Шерешево, де він працював лесоустроителем. По дорозі з Бреста ми з Ніною зайшли до нього і разом повернулися в Дзержинськ.

— Чого задумався, старина? — звернувся до мене Павло.

— Так ось ешелони вважаю. За півгодини пройшов вже третій. І все на схід.

— Поспішає, на Москву пре, мерзота фашистська! — зло кинув Павло.— Ходімо в дім, є новини.

Зайшли в кухню. Павло щільно причинив двері, почав:

— Зустрів я сьогодні приятеля свого Павлушу Шатилло. У них в будинку німецький комендант оселився, встановив приймач. Зранку, коли нікого не було, Павлуші вдалося послухати Москви. Новини невеселі. Йдуть бої на полоцьком, лепельська і бобруйському напрямках. Одне підбадьорює — в тилу окупантів партизани починають діяти. Розумієте, вже б’ють фашистів! В одному західному районі Білорусії загін чоловік на сто напав на мотопехоту і знищив півтораста гітлерівців. Молодці! В іншому районі партизани закидали пляшками з бензином колону танків, підпалили вісімнадцять машин.

— Значить, фашистам дають жару! — пожвавилися ми.

Я розповів про те, що бачив у Мінську, про те, як ми розмовляли з моїм другом Володею Омельянюком і хотіли перейти лінію фронту і вступити в Червону Армію, але потім один Володіних батьків Степан Іванович Заєць запропонував нам іншого — організувати бойові підпільні групи і партизанські загони. Стали спільно думати, як бути далі.

— Спочатку треба влаштуватися кудись на роботу, інакше німці поженуть нас в Німеччину, — запропонував Георгій.

— Вірно, — підтримав його Павло, працюючи, легше створювати підпілля. Чи Не піти нам на «Штампувальник»?

— Точно! Там ми швидше зустрінемо надійних людей.

Нашу розмову перервав сухий тріск автоматних черг. Ми кинулися до вікна і завмерли. Вороги гнали по шосе колону полонених. Голодні, ослаблені люди ледве рухалися. Ті, хто сильніший, підтримували товаришів. Падали від знемоги гітлерівці тут же пристреливали.

Коли колона зникла, ми вийшли на дорогу. У кюветі лежали троє вбитих червоноармійців. У одного ми знайшли згорнутий трубочкою папірець з прізвищем і адресою. Мені запам’яталася ця прізвище: Іванов, з Ленінградської області, рік народження 1918-й. Ніна сховала адресу в сумочку, сподіваючись після війни повідомити батькам про місце поховання їхнього сина. У двох інших документів не було. Ми поховали їх біля узбіччя дороги.

Незабаром ми влаштувалися на «Штамповщике». Це було невелике підприємство, изготовлявшее амбарні замки, ліжка, дверні та віконні петлі. Павла і Георгія направили в штампувальний цех, мене — у складальний. Збирати замки виявилося нескладно, і я швидко опанував цією справою. Георгій і Павло спритно управлялися біля штампувальних пресів, хоча те, що ми робили, нас цікавило найменше. Ми більше придивлялися до людей, прислухалися, про що вони говорять, намагалися дізнатися, про що думають.

Важлива розмова в окупованому Дзержинську | Історичний документ
Поруч зі мною у лещат стояв невисокий, суворий з вигляду чоловік років сорока. Його худе обличчя прорізали глибокі зморшки — сліди пережитого. Якийсь затаєний світло випромінювали великі чорні очі. По всьому було видно: клепати замки — заняття для нього незвичне. У перший же день нашого знайомства сусід, повернувшись з обіду, сказав мені:

— Бачив, скільки ешелонів з пораненими на захід йде? Здорово наші фашистів калатають!

Така відвертість насторожувала — адже ми були зовсім незнайомі. Але чомусь він мав у своєму розпорядженні до себе, вселяв довіру. Вирішив познайомитися з ним ближче.

Іван Олексійович Жуковець виявився на рідкість цікавим людиною. В 1919 році він став комуністом, добровольцем пішов у Червону Армію. Воював у громадянську. В кінці тридцятих років пішов у запас у званні капітана, оселився в Дзержинську, працював директором банку. Знову призвали в армію. На початку війни частина, де він служив, понесла великі втрати. Жуковець насилу вирвався з оточення, повернувся в Дзержинськ і ось опинився на «Штамповщике».

Серед тих, з ким ми особливо зблизилися на заводі, були брати Петро і Афанасій Дробленовы — різні за віком, характером і життєвому досвіду, але вірні люди. Відчувалося, що обидва вони хочуть боротися з фашистськими загарбниками, але відвертої розмови з ними про це я поки не заводив.

Одного разу, повертаючись з роботи, кажу Павлу:

— Тобі не здається, що нам пора зібратися всім разом і поговорити, що далі-то робити?

— І я про це думав. От тільки де зберемося? Ні у мене, ні у тебе вдома не слід влаштовувати таку зустріч.

Ми збиралися запросити і наших нових друзів. Але як вони поставляться до створення підпільної організації, до участі в ній, можна було лише припускати. Одна справа ненавидіти ворога, інша — працювати в підпіллі, йти на смертельний ризик, наражати на небезпеку не тільки себе, але і свої сім’ї.

— У мене ідея! — знайшовся Павло.— Спробуємо домовитися з Петром Дробленовым і після роботи зберемося у нього в кабінеті. Думаю, це ні в кого не викличе підозри. Мало про що шеф з робітниками може говорити.
Серпневим днем, коли всі вже розійшлися з заводу, в директорському кабінеті зібралися Іван Жуковець, Павло Хмелевський, брати Дробленовы, Георгій і я. Розмова йшла начистоту.

— Подивіться у вікно! — гарячкував Жуковець. В цей час по залізниці, в якихось п’ятдесяти метрах від заводу, проходив ешелон з танками та гітлерівськими солдатами. — Вони їдуть вбивати і грабувати, а ми сидимо склавши руки.

— А де міни взяти, вибухівку? — запитав Панас Дробленов.

— Для того ми й зібралися, щоб обговорити, як і якими засобами боротися з ворогом, — спокійно відповів Хмелевський.

— Але перш, — зауважив я, — кожен повинен подумати, чи готовий він до цього.

— Це вірно, — підтримав Жуковець. — Але я не сумніваюся, що кожен, перш ніж прийти сюди, вже подумав і про свій обов’язок перед Батьківщиною, і про небезпеку.

Павло підвівся, трохи урочисто сказав:

— Ясно. Пропоную вважати нашу сьогоднішню зустріч першим засіданням підпільної групи «Штампувальника».

Всі схвалили пропозицію, а Петро Дробленов жартома зауважив:

— Я, як шеф, задоволений: відтепер на заводі буде надійна «громадська організація», на яку директор зможе спертися.

В цей час у двері несподівано постукали. На секунду ми розгубилися. Хто б це? Увійшов начальник цеху Функ. Дружина у нього німкеня, і його прихід насторожив нас. Але тут Петро скочив зі стільця і, стукаючи кулаком по столу, накинувся на нас:

— Рейху потрібні добротні замки, а ви що робите?! Ваш замок сам чорт не відкриє!

Запитавши про те шефа, Функ пішов. Коли двері зачинилися, всі дружно розсміялися.

Про що ми тоді переговорили. Не забули, що треба, неодмінно треба дістати радіоприймач і друкарську машинку. Павло і Георгій запропонували почати збір зброї для майбутнього партизанського загону. Виявляється, вони вже сховали в урочище «Гай» п’ять гвинтівок, ручний кулемет, кілька десятків гранат і вісім ящиків з патронами. Івану Жуковцу, в минулому артилеристові, доручили подумати, яким чином можна використовувати артилерійські снаряди, яких було багато в лісах, для диверсій на залізниці. Домовилися і про постійних контактах з мінськими товаришами, про встановлення зв’язків з надійними людьми у місті та навколишніх селах.

Так у Дзержинську була створена перша антифашистська підпільна група.
Вести підпільну роботу у маленькому містечку, з одного боку, легше, тому що люди ближче один до одного, добре знають, чим живе кожен, чим дихає. З іншого — складніше: кожна людина на виду. Дотримуючись обережності, ми шукали шляхи до людських сердець, підбирали однодумців.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: