В розвідку беруть тільки кращих

111-я стрілецька дивізія, де служив Микола Оплеснин, після запеклих боїв у Прибалтиці відходила до сивого Волхову. Вона опинилася в тилу ворога, на північний захід від Гавгородка, на дальніх підступах до Ленінграда.

Наполегливі затяжні і нерівні бої з наседавшими на неї механізованими частинами 16-ї німецької армії вимотували останні сили бійців. Дивізія несла великі втрати. Доводилося посилено маневрувати, часто змінювати напрямок, обманювати ворога, плутати його плани, щоб потай підійти до лінії фронту, з найменшими втратами прорватися через передній край і з’єднатися зі своїми військами. Навколо лісу, трясовини, болота.

Пройшло вже більше трьох тижнів цих болісних поневірянь. Склад дивізії рідшав з кожним днем. Закінчувалися боєприпаси, і закінчувалася остання їжа — конина. Не зменшувалося тільки одне: бажання як можна швидше, незважаючи на неймовірні труднощі і небезпеки, вирватися з оточення.

Вся надія була на розвідку. Кращих, самих випробуваних і сміливих бійців послали в розвідроту. Командиром роти був призначений молодший лейтенант Микола Оплеснин, славний син народу Комі.

Був вересневий день. Командир роти Оплеснин і п’ятеро бійців тільки повернулися з розвідки. Потрібно було дізнатися, де проходить лінія фронту: дійсно по річці Волхов. Оплеснин стояв в командирській наметі і доповідав майору Воробйову: встановили точно — лінія фронту проходить по річці Волхов. На цій стороні річки — противник, на іншій — наші.

— Яким маршрутом краще провести нашу дивізію?

Молодший лейтенант Оплеснин нахилився до карти, що лежала на столі.

— Ось перше село, в якому ми були. Недалеко від нього, ось тут, аеродром противника. Німці часто приходять в село за продуктами. Далі друге велике село, німці пройшли це село місяця півтора тому. Тут живуть переважно робітники-лісозаготівники. Третє село повністю спалено. За ним — пограбоване четверте село. В цьому селі десять днів тому фашисти розстріляли трьох червоноармійців-ленінградців. Ось їх адреси і фотокартки, які передали нам колгоспники. Гітлерівці приходять у це село за продуктами щонеділі. Весь маршрут проходить по суцільному лісі.

В розвідку беруть тільки кращих

— Дозвольте, товаришу майор, мені переправитися через річку Волхов і встановити зв’язок з нашими частинами.

— Добре, — відповів майор. — Будемо мати на увазі. А тепер ідіть, відпочиньте.

Дивізія розташувалася в густому лісі. Сосни співали свою нескінченну осінню пісню. Яскраво-червоні і жовті листя осики зрідка падали на землю. Вони мелькали серед дерев, як метелики. Кругом озброєні бійці, то поодинці, то групами. В боці знаходився замаскований з повітря похідний госпіталь. Серед дерев бродили кілька неоседланных коней і пощипывали траву. Все говорило про недовгої зупинки і готовності людей у будь-яку хвилину рушити далі.

Оплеснин підійшов до досить великої групи розвідників. Йому віддали честь і відновили перерваний розмова.

Розмова йшла про українську запашної махорке.

Микола присів, озирнувся. Бійці з цікавістю дивилися на свого командира.

— Звичайно, не українська… можна сказати, навіть не фабрична, — не поспішаючи сказав Оплеснин. Всі вже здогадалися, що командиру де вдалося роздобути махорки.

— Напевно, самосад, товаришу молодший лейтенант? — не витримав один з бійців.

Тільки ділити доведеться організовано, — сказав Микола і витягнув з кишені невеликий пакетик.

Тютюн!

Справжній, запашний, ароматний самосад!

І як ніби це рознеслася по всьому лісі: «тютюн, цигарки, тютюн».

У той час, коли бійці смакували, казна-звідки видобутий, тютюн, в командирській наметі вирішувалося питання: кому довірити долю дивізії — встановити зв’язок з нашими частинами за річкою Волхов.

Відважних людей неважко знайти в кожній частині і в кожному підрозділі. Але це було особливе завдання. Зупинилися на командира саперної роти лейтенанта Кузнєцова, командира-связисте лейтенанта Пленкове, бійця Рогалеве.

Кого призначити командиром групи? Одностайно думку командира і комісара: молодшого лейтенанта Оплеснина, вимогливого, витриманого, хороброго, фізично загартованого офіцера.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: