Упс, помилочка вийшла – Історичний документ

Фронт все далі зміщувався на захід. Перед 1-м батальйоном 56-ї гвардійської танкової бригади стояло завдання взяти село Галиевка Житомирської області.

Батальйон зупинився на узліссі, бо до села було відкрите широке поле — не можна було дати противнику про себе знати завчасно.

Інформації про оборону противника ніякої не було. Було прийнято рішення відправити у розвідку загін з трьох танків. Командиром взводу лейтенант Засипкін.

Три танки рушили через поле до села. Трохи згодом почулися звуки бою. Відстань було пристойне, але ми все-таки змогли дізнатися гармати тридцятьчетвірок і віддалений гуркіт кулеметів. Почали хвилюватися: як там наші? Через якийсь час настала тиша. Напруга зростала.

Раптом на краю поля з’явився танк. Навіть без бінокля кожен міг розгледіти знайомі обриси. Наблизившись, танк зупинився. Лейтенант Кривчун виліз із люка і доповів комбатові:

— Товаришу гвардії капітан…— глибоко зітхнув. — У Галиевке порядок. Втрат не маємо. Село в наших руках. Радіостанція, що вийшла з ладу, тому прибув доповісти…

І все «невідомі» в завданні були перекреслені одним цим гранично лаконічним рапортом.

Командир першого танкового взводу нашої роти гвардії лейтенант Олексій Миколайович Засипкін з трьома танками вирішив задачу, покладену на весь батальйон. В цьому бою сповна проявилися командирські якості.

В село ми входили, коли стало темніти. Бачили сліди гарячої сутички з противником. Валялися трупи гітлерівців і чорніли обгорілі корпусу трьох бронетранспортерів.

Упс, помилочка вийшла   Історичний документ

Зупинилися на західній околиці Галиевки. До з’ясування обстановки наказано зайняти оборону. Танк командира роти поставили в густому вишневому саду, біля самої кромки горба, під яким у неглибокій виїмці проходила дорога. Інші машини розосередили між хатами. Далі в темряві вгадувалося поле, звідки можна було чекати появи супротивника.

Перевіривши охорону, ми з ротним зайшли в найближчу хату, куди дуже люб’язно запрошували нас господар з господинею — привітні літні люди. Після темряви світло каганця видався надзвичайно яскравим, а запах смаженого сала, що поширюється від димлячої па сковорідці яєчню, викликало захват.

— Сідайте, люди добрі, повечеряйте у нас, — метушилася хазяйка, а хазяїн мовчки дістав звідкись пляшку часів Богдана Хмельницького — «проти будь-якої хвороби».

Тільки зібралися сісти за стіл, як відчинилися двері. На порозі з’явився автоматник, залишений біля танка командира роти.

— Танки!

Нас вихром винесло з хати. Темінь непроглядна, особливо після каганця. Прислухалися. Так, майже поруч гудуть двигуни, один по звуку нагадує «тигра», інший — не зрозуміти. Натикаючись на стовбури дерев та гілки, метнулися до танка. До болю в очах вдивляємося в дорогу. Першим рухається фашистський бронетранспортер на гусеничному ходу, слідом — «тигр».

Ми в подиві. Звідки їм узятися в Галиевке, яка вже кілька годин в наших руках? Обидві машини поруч; відчувається запах відпрацьованого пального. Можна закидати їх гранатами. Але що «тигру» граната? Гармата — інша справа. Проте командир роти мовчить, не стріляє. Не витримуючи томливого очікування вискакую на вежу, нагибаюсь у відкритий люк, тормошу Бєлова:

— Чого тягнеш?

— Не вистачає кута зниження. Мертве простір!

Вихід один — чекати, коли ворожий танк кілька віддалиться і вийде в зону, уражувану вогнем нашого знаряддя. Ледь іскри з вихлопних труб «тигра» підтяглися до позначки прицілу, командир роти натиснув на спуск. Нічну темряву порізав постріл. З фашистського «тигра» вирвалися язики полум’я.

В цю мить звідти, з боку противника, підійшла крита німецька машина, другий снаряд влучив точно в двигун автомобіля. А бронетранспортер розчинився в темряві.

— Ех, шкода, — журиться Кожанов, — напевно повіз важливу птицю. Порожній броньовик не будуть супроводжувати «тигром».

Отримавши від Бєлова донесення, командир батальйону з якихось своїх міркувань наказав відвести танки через струмок, що розділяє Галиевку навпіл.

Віддавши розпорядження командирам взводів, Бєлов вивів свою машину на дорогу. Я з двома автоматниками влаштувався за вежею. Танк повільно рушив. Бачу, як продовжують горіти вантажівка і «тигр».

І раптом позад нас з темряви вискочила якась маленька машина і, не доїжджаючи до тридцятьчетвірки метрів п’ятнадцять, зупинилася. Поспішно протер очі — стоїть машина. На частку секунди блимнули фари. Більше того, з неї вискочили дві постаті — одна праворуч, інша — ліворуч.

«Ну, тепер вони зрозуміли, що потрапили до супротивника, зараз удерут», — подумав я і натиснув рукою зверху на танкошлем Бєлова, що означало «стій». Танк зупинився, а ротний, піднявши одне «вухо» свого шолома, запитує:

— Що сталося?

Замість відповіді я, махнувши рукою в бік машини, крикнув: «За мною!» — і разом з автоматниками скотився з броні. Гітлерівці кинулися в різні боки, і їх поглинула ніч.

Наказавши десантникам наздогнати втікачів, зайнявся машиною.

Це була амфібія з розташованим ззаду двигуном повітряного охолодження. Мене охопила буйна радість, яка може бути доступна тільки людині в двадцять років: власний трофей, та який! І почали громадитись в голові плани, один краще іншого. «Ось ми з Кожанова вантажимо в машину дрібні запчастини, деталі електрообладнання і будемо тепер не за вежею останнього танка сидіти, а на власному трофей. А якби трапився на шляху водна перешкода — включу гвинт, і запросто її форсуємо. Ось буде заздрості у зампотехів інших рот! А ще покатаю всіх наших приморців…»

Ось що, зампотєх, ти тут розбирайся швидше з машиною і приїжджай до колишнього місця. Туди, за річку, пам’ятаєш? — перериваючи мої мрії, сказав Бєлов, займаючи своє місце, — Нам ніколи.

— Ага, добре, я миттю!

Танки з десантниками на броні пішли. На околиці Галиевки стало тихо і, нічого гріха таїти, трохи страшнувато.

У тому, що амфібія технічно справна, у мене не було ніяких сумнівів: адже своїм ходом прийшла на моїх очах. Але ось як дійшла справа до заводки — ніяк не міг знайти кнопку стартера, хоч плач. Всю машину промацав, навіть знайшов на сидінні пістолет «вальтер», автомат і кілька гранат з дерев’яними ручками. Водій залишив у замку навіть ключ запалювання. А кнопки немає і все. Справа тепер за дрібницею.

Так сиджу за кермом, лаюся напівголосно і шукаю цю маленьку кнопку, без якої не можна рушити з місця. Якби це сталося вдень, вже давно б поїхав звідси, а тут така темінь, що педалей управління не видно, не те що кнопки.

Як часто буває, допоміг випадок. Коли я пригнувся, намагаючись розглянути щиток приладів, плечем ненароком натиснув на ключ запалювання. Він увійшов з невеликим клацанням, і загорілася контрольна лампочка.

— Порядок в танкових військах, запалювання є, — упівголоса я висловив задоволення від досягнутого і випростався. Здається, можна їхати. У напрузі пошуків зовсім вивітрився почуття небезпеки. І раптом чую: мене про щось питають по-німецьки.

Першу фразу не зрозумів з причини недостатньої глибини своїх шкільних знань німецької мови і цілком природної приголомшеності. А от коли дійшло, що запитують — по-німецьки! — як називається це село, я моментально все зрозумів і прийшов в себе. Трохи повернувши голову вліво, побачив: поруч стоїть високий гітлерівець і повторює своє питання:

— Дас іст Халиевка?

Права рука спрацювала блискавично: хвать за автомат, поворот вліво, і коротка чергу підтвердила, що це і є Галиевка, а не Халиевка. Фашист зник з поля зору, і тільки тепер я по-справжньому злякався. Не може ж він тут ходити один… А що, якщо їх багато?

З автоматом напоготові вискочив з машини. Поки не стріляють. Що робити? Кинути до біса цю амфібію і, поки цілий, піти до своїх танкам? А що скажуть приморці? Злякався, злякався? Та, чесно кажучи, злякався, але ж це тільки один я знаю.

І тут прийшла в голову рятівна думка. Спробую ще раз, Включив пряму передачу, запалювання. Штовхнув «крихітку» раз, другий. Здається, пішла. Ще сильніше — і двигун, пирхнувши, заробив. На ходу скочив на сидіння. Одразу відлягло від серця. Ну, тепер порядок! Дорогу не бачу, а вгадую по темніє силуетах хат і сараїв. Кручу бублик і відчуваю себе на сьомому небі. Скоро повинні здатися перила мосту. А ось і міст. Десь тут наші танки…

Несподівано віяло трасуючих куль пролетів над вітровим склом, змусивши мене пригнутися і різко загальмувати. Двигун заглох.

— Стій! Хальт! Хенде хох! — почулося чітко з обох боків машини. Кому це цікаво?

— Кому сказано: «хенде хох»? — перед моїм носом здався ствол автомата.

Відповісти не встиг. Міцні руки схопили мене і виволокли з машини. Переді мною — широке вилицювате обличчя з вусами, які ворушаться від злості.

«Значить, свої прийняли мене за ворога!» І смішно, і прикро. Тільки вирвався з такої складної ситуації, і тут — на тобі.

— Так я свій, чуєте, ви?!

Але мені не дали сказати більше ні слова. Миттєво забрали «вальтер», підняли автомат із сидіння, гранати…

— Свій, кажеш? Ах ти, сука! А це що? — солдат помахав перед моїм носом пістолетом. — Твоя Шкура продажна.

Хотів рвонути на себе гачки куртки, щоб показати на гімнастерці погони, але отримав сильну ляпас по шиї, і тут же мені скрутили руки.

Раптом у темряві я почув знайомий голос капітана Володимира Ніколаєва, заступника командира батальйону.

— Що тут відбувається?

— Так ось, товаришу капітан. Приїхав, тепленький, прямо на засідку. Не інакше — власовець. По-нашому розуміє все, по-їхньому — туго. Бачити — шишка, на легковий газує…

— Володя! Це я, Петренко!

— Петро! Ти? Живий, значить! А ми, зізнатися, тебе вже майже поховали. І машину пригнав? Ну, молодець! — і повернувся до збентеженим автоматникам: — Відпустіть його зараз же!

— Зброя нехай повернуть, — підказую капітану.

Коли все владналося і разом з Ніколаєвим поїхали на трофейної амфібії в розташування батальйону, я відчув таку втому, наче поодинці вирив два капоніра.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: