У полум’я всенародної боротьби | Історичний документ

Навесні 1942 року партизанський рух зазнала справжній бум. Розрізнені групи радянських патріотів виникли повсюдно минулої осені і взимку, стали об’єднуватися у великі загони і бригади. Чисельно зріс загонам вже важко було дислокуватися в перелісках, і вони створювали бази у великих лісових масивах.

Крім нашого загону імені В. В. Сталіна в пущі влаштувалися загони імені С. М. Будьонного, імені М. В. Фрунзе, 620-й, імені В. П. Чкалова, імені в. І. Чапаєва. З’явилася можливість проводити бойові операції в більш широких масштабах, наносити удари по ворогу об’єднаними силами. Але для цього потрібно централізувати керівництво.

Ініціативу створення штабу загонів, розташованих у пущі, взяв на себе майор Василь Щербина, командир групи, що прибула з-за лінії фронту.

Навесні 1942 року його знову направили в тил ворога. У червні група Щербини з’явилася у нас в пущі. Посланців Великої землі партизани зустріли з радістю, оточили їх турботою і увагою. Коли в кінці серпня стали створювати особливе з’єднання партизанських сил Ивенецкой зони, його командиром одностайно обрали майора Василя Щербину.

Однак через місяць життя цієї людини трагічно обірвалося. Під час практичних занять з підривниками у нього в руках вибухнула «тістечково-сюрпризна» мина. Разом з ним загинули командир 620-го загону Іван Кузнєцов і кілька бійців. Чимало бойових подвигів здійснив Василь Васильович Щербина, і вже посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Загиблого Щербину замінив його бойовий друг, теж досвідчений командир Дмитро Корнієнко (Кеймах), його заступником став майор Рафаїл Василевич. Корнієнко я теж не застав: отримавши нове завдання, він пішов з Налибокской пущі і став діяти з загоном на Логойщине. А з Рафаїлом Василевичем незабаром познайомився і здружився.

Пам’ятаю, вперше ми зустрілися в землянці у Павла Гулевича. Василевич був невисокого зросту, худорлявий, підтягнутий, носив шапку польського лісника з великим козирком, і це робило його трохи комічним. У розмові він постійно вставляв: «Ось це».

— Ти, ось це, забув про стан військової дисципліни, — шпетив він командира однієї роти, який після виконання бойового завдання затримався десь у селі і повернувся загін з запізненням на добу.

У Василевиче відчувалася струнка справжнього командира стройового, любить у всьому порядок та дисципліну. А взагалі, коли я ближче пізнав його, то переконався, що це був добра людина, чуйний, уважний до людей. У пущі йому була знайома кожна стежина. Тут, на хуторі зі смішною назвою Козлики, він провів своє дитинство. Потім протягом ряду років служив у Червоній Армії. У перші дні війни його частина потрапила в оточення. Василевичу вдалося уникнути полону, він повернувся в рідні Козлики і став партизаном.

Багато значило, що Василевич був досвідченим військовим командиром, майором, до того ж відмінно знав місцевість, розбирався в особливостях і тактики партизанської боротьби. В цьому я вже переконався на нараді командирів і комісарів загонів, що відбувся наприкінці листопада у селі Путчино Дзержинського району, а пізніше зміцнився в цій думці. На нараді обговорювалося пекучий питання: об’єднання загонів у бригади. Василевич чітко виклав свої міркування на цей рахунок, розкрив нагальну необхідність об’єднання партизанських сил.

Звичайно, при необхідності загони і раніше робили спільні бойові дії. Але створювати бригади в той момент, коли загони тільки народжувалися, міцніли, було недоцільно. Тепер же, коли партизанський рух став масовим, коли зміцнилася його матеріальна база і розширилося коло завдань, розв’язуваних народними месниками, а умови боротьби значно ускладнилися, саме життя змушувала подумати про створення великих бойових формувань.

Питання хвилювало кожного. Говорили гаряче, пристрасно. Декому здавалося, що об’єднання загонів обмежить свободу дій, і це не всім було до душі.

— Не дарма в народі кажуть: «Дружно — не важко, а нарізно — хоч кинь», — міткою прислів’ям почав свою промову Олексій Мурашов. — Гітлерівці відчують нашу силу лише в тому випадку, якщо ми будемо діяти разом, а не порізно.

— Вірно, комісар, — підтримав Павло Гулевич. — Нам треба об’єднуватися.

— Це важливо ще й тому, — вставив я, — що настає зима, і гітлерівці постараються звести рахунки з партизанами в цей несприятливий час року.

— А може, зимувати все-таки краще дрібними загонами? — засумнівався хтось.

— Ні, помиляєшся, любий! — заперечив йому Василевич. — Треба, ось це, твердо усвідомити, що протистояти карателям можуть тільки великі сили.

— Ми переконалися в цьому на власному досвіді! — піднявся Семен Гаизенко. — Згадайте недавні бої. Адже ми поставили фашистам трепку тільки тому, що діяли спільно. Так що я — за бригади.

У полумя всенародної боротьби | Історичний документ

Мені випала нагода висловити ідею про видання листівок і навіть газети, а здійснити її можна лише на базі великого, сильного партизанського з’єднання. З цим усі згодні. Я попросив командирів і комісарів поставити перед бійцями, зв’язними і підпільниками завдання: роздобути шрифти, папір, друкарську фарбу, тискальный верстат.

Підсумки наради знайшли відображення в наказі по з’єднанню від 28 листопада 1942 року. У ньому говорилося:

«В цілях об’єднання партизанських сил для нанесення ще більш потужних ударів по фашистським окупантам із загонів, що входять у з’єднання, створити дві бригади — Сталінську та Чкаловскую.

а) Сталінську сформувати бригаду з загонів: Сталінського, Чапаєвського, імені Будьонного;

б) Чкаловскую сформувати бригаду з загонів: № 620, Васютіна та імені Чкалова».

Командиром бригади імені В. В. Сталіна був призначений Гулевич, комісаром — Олексій Мурашов. Обидва вони — наші колишні дзержинські підпільники. Командиром бригади імені В. П. Чкалова став Сергій Смирнов, який у свій час командував загоном імені Сталіна, а після загибелі Кузнєцова — 620-м. Комісаром цієї бригади затвердили Івана Козака.

Комісаром з’єднання призначили мене, начальником штабу — командира загону імені в. І. Чапаєва Григорія Кудріна, начальником медико-санітарної служби — Юрія Алтуніна. Останнім ставилося в обов’язок підібрати медперсонал, придбати необхідне майно і налагодити медичне обслуговування партизан у всіх бригадах.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: