«Добрий день рідна столиця!» — такий шапкою відкривався номер нашої газети за 4 липня 1944 року. У ньому повідомлялося, що напередодні, 3 липня, радянські війни звільнили столицю рідної Білорусії — Мінськ, що Москва від імені Батьківщини салютувала доблесним радянським військам з нагоди цієї визначної перемоги.
Я читав ці рядки, а перед очима вставали особи товаришів по мінському підпілля, які в боротьбі за свободу і щастя Батьківщини віддали найдорожче — своє життя.
У тому ж номері була вміщена кореспонденція «Перша зустріч».
«Вдень 2 липня ще чувся гуркіт артилерійської канонади в районі Стовпців, — говорилося в ній. — До вечора цього ж дня партизани загону «Комсомолець», окремого кавалерійського дивізіону і бригади імені Р. К. Жукова призвели вкрай переляканих, змучених багатоденним втечею солдатів і офіцерів німецької армії — тих самих вояків, які так недавно погрожували онімечити весь світ, перетворити Радянську Білорусію в одну зі своїх вотчин. Який жалюгідний вигляд вони мали тепер!
А вночі славні кіннотники-«митьковцы» вже з’єдналися з передовими частинами Червоної Армії.
Червона Армія прийшла вранці наступного дня. Перший радянський танк — перший радісний вісник спасіння — в’їхав у село, що розкинулося на березі Німану.
Сотні людей, що рятувалися від німців в лісі, в прибережних чагарниках, вибігли назустріч танкістам. Не передати радісного хвилювання цих хвилин. Люди три роки жили в муках. Три роки чекали і вірили вони повернуться, вони прийдуть зі сходу, рідні, червонозоряні избавители. І ось вони прийшли».
Автором цієї кореспонденції був правдист Олександр Земцов. Добрим словом хочеться згадати цю чудову людину, гарного журналіста. Майже пів року він перебував у нашому з’єднанні, і ми по праву вважали його своїм партизаном. Він надавав нашим журналістам велику допомогу порадами, зауваженнями, щедро ділився досвідом, і ми були йому безмежно вдячні.
5 липня 1944 року в Налибокскую пущу, в штаб з’єднання, який перебував при бригаді імені В. В. Сталіна, прибутку воїни 4-ї гвардійської танкової бригади разом зі своїм командиром полковником О. А. Лосиком.
Тут були узгоджені подальші спільні дії. Протягом однієї ночі партизани розчистили в пущі дороги від завалів, відновили мости, рови засипали. Для супроводу частин, що рухалися через пущу на захід, виділили провідників. Так як армійські тили сильно відстали від передових частин, партизани по-братськи ділилися з воїнами всім, чим могли, — хлібом, м’ясом, борошном, картоплею.
Наші війська були вже далеко на заході, а в пущі і в лісах навколо неї все ще тривали сутички з недобитыми групами гітлерівців.
Партизани, що діяли в Налибокской пущі і навколишніх лісах, взяли в полон декілька тисяч солдатів і офіцерів. Сотні гітлерівців, намагалися з боєм прорватися через пущу на захід, були знищені.
Останній номер «Чырвонайзвязды» друкувався в лісі 9 липня. «Над містом Барановичі майорить Червоний прапор свободи, — свідчив набрана великим шрифтом зграя на першій смузі. — Слава воїнам 1-го Білоруського фронту визволили наш обласний центр!»
У газеті був надрукований наказ Верховного Головнокомандувача В. В. Сталіна командуючому військами 1-го Білоруського фронту Маршалу Радянського Союзу К. К. Рокоссовскому, війська якого 8 липня оволоділи містом Барановичі. У номері містилася детальна інформація про переможний наступ Червоної Армії, що визволяла радянську землю від фашистської нечисті.
Увечері того ж дня я був в Барановичах. Ще всюди виднілися сліди тільки що закінчився битви, палахкотіли пожежі, диміли руїни. Але люди раділи, вони дочекалися своїх визволителів — героїчних воїнів Червоної Армії.
Через два дні черговий номер «Чырвонай звязды» вийшов вже у звільненому місті.