Створення партизанського загону — справа складна | Історичний документ

В кінці серпня 1941-го на квартирі у Хмелевського відбулося спільне засідання нашої заводський групи та представників підпільників молочного заводу, районної лікарні, Новосілок і Кукшевичей.

— Як бачите, наші ряди ростуть,— звернувся я до присутніх.— Це відрадно. Товариші пропонують в інтересах справи доручити комусь підтримувати постійний зв’язок між підпільними групами і в якійсь мірі координувати їх роботу. Давайте обговоримо цю пропозицію.

— Візники молока розповідають, що листівки з’являються в Косиловичах, Костевичах,— сказав Йосип Гриб, підпільник з молочного заводу.

— Значить, і там не сидять склавши руки, діють, — розсудив, попихкуючи люлькою, лікар Юрій Алтунін. — Треба об’єднатись в один кулак, бити ворога спільно.

— Пропоную, — як би підбив підсумок Іван Жуковець, — обрати комітет, який буде встановлювати зв’язок з підпільниками, керувати діючими групами, створювати нові. Та й пора впритул зайнятися організацією партизанського загону.

За цю пропозицію проголосували одностайно. У підпільний комітет, який вирішили назвати «Смерть фашизму», обрали Івана Жуковца, Павла Хмелевського і мене.

Після створення комітету діяльність підпільників стала більш організованою і цілеспрямованою.

Приблизно в той же час організаційно оформилася і Комарівська підпільна група в Мінську. Серед її організаторів були батько і син Омельянюки, Степан Іванович Заєць, Іван Матвійович Тимчук, Арсентій Вікентійович Калиновський. Один час вони працювали в Мінському сільському районі: Омелянюк-старший був директором лісгоспу, Степан Заєць завідував земельним відділом райвиконкому, Іван Тимчук очолював дослідну тваринницьку станцію, Арсентій Калиновський головував у сільраді. Тоді-то вони й подружилися. Коли почалася війна, деякі з них працювали вже в інших місцях, але, зустрівшись в Мінську, знову опинилися в одному строю борців.

Своїм керівником обрали Степана Зайця, людини, в якому душевна твердість і полум’яна віра в перемогу з’єднувалися з невичерпною енергією. Він завжди кудись поспішав: то на зустріч з потрібними людьми в місті, то в села, де встановлював зв’язки з місцевими активістами. Він просто жити не міг без цих турбот, без боротьби.

Якось ми приїхали до Комарівської групі.

— В наших рядах поповнення! — Володя представив нас своїм товаришам.

Так ми познайомилися з активними учасниками мінського підпілля. Всі вони були молоді, неустрашимы. Ще до цієї зустрічі я багато чув від Володі про його нових друзів. Він, наприклад, захоплювався відчайдушною відвагою Жана (так вони називали Івана Кабушкіна), його зухвалими операціями на шосейних дорогах і в самому Мінську. Жан, за словами Володі, мав пряме відношення до того, що мінський комендант був змушений видати наказ, що забороняв німецьким солдатам і офіцерам з’являтися в нічний час в районі Комарівки, Первомайської та Долгобродской вулиць.

Лейтенант Червоної Армії, учасник боїв з білофінами і перших боїв з гітлерівцями, Кабушкин став грозою для фашистів. Не поступалися йому в безстрашність і його вірні друзі — Василь Жудро, працівник прокуратури міста Пінська, і Олександр Макаренко, партизан з групи майора Воронянського. Пізніше, коли група виросла в загін, він став комісаром.

До нашого приходу ділова розмова, мабуть, закінчився, і хлопці згадували різні історії, жартували.

— Як життя лісова? — запитав Макаренко Степан Іванович.

— Живемо — часом з квасом, порою з водою. Не все те маємо, про що гадаемо, альо не журимся. У нас на Україні кажуть: «Не потурай журби — вона тебе ножем під серце, а ти й під ніс перцю».

Пересипаючи російську мову українськими приказками, Макаренко дивно жваво розповідав про партизанське життя, про товаришів, про успіхи у боротьбі з окупантами.

— Розкажи, як ви гітлерівських мародерів провчили,— підказав хтось.

— Було таке. Третього дня увечері прибіг до нас у табір з сусіднього села зв’язковий. Німці, каже, з поліцаями на двох критих вантажівках нагрянули і наказують завтра здавати хліб. Ну, думаємо, прийшли до нас фашиста кляти, то не будете знати, куди й тикати. Вирішили вночі відлякувати їх. Підійшли до села, залишили засідки і рушили далі. В одній хаті горів вогонь, зовні стояли вартові. Ми пробралися садом трохи не до самого ганку. Двоє кинулися на вартових, а я з хлопцями — в хату. «Хенде хох!» Троє якихось чинів і поліцай за столом допивали вже, видно, не першу флягу самогону. Старший потягнувся за автоматом, але тут же закрутив носом, як нашого хрипу понюхавши. Інших хлопці прикінчили. На вулиці один часовий встиг вистрілити. Гітлерівці заметалась по селі. Ті, хто в живих залишився, — до машин і цокати. При виїзді з села їм із засідки ще підсипали. Дещо прихопили, звичайно, але сподіваємося, що з Мінська наші хлопці ще підкинуть, — закінчив Олександр. — Є, звичайно, і поранені, так що в медикаментах, бинтах теж потребуємо.

— Гаразд, допоможемо,— пообіцяв Степан Іванович.

Ми розповіли про наші справи в Дзержинську.

Створення партизанського загону — справа складна | Історичний документ
— Подивіться, що робиться! — пожвавився Володя. — Вранці в руїнах знаходять вбитих гітлерівців. А на залізничному вузлі? Диверсія за диверсією!

— За яким принципом ви будуєте свою роботу? — запитав нас Степан Іванович.

— Принцип простий, — посміхнувся Павло. — Не замикаємо знайомство підпільників по колу. Якщо того чи іншого товариша безпосередньо не стосується якусь справу, він про нього не знає. Комітет підтримує зв’язок лише з керівниками груп.

— Непогано, — похвалив Степан Іванович, поглядаючи то на нас, то на Омельянюк-старшого. — Не намагайтеся тільки створювати великі групи. І головне, забезпечте сувору конспиративность у своїй роботі. Про організацію партизанського загону не замислювалися?

— Це головна мета, яку поставив перед собою наш комітет. Власне, ми і приїхали до вас, щоб порадитися, — відповів Павло.

— Нам дуже потрібні досвідчені військові товариші, — втрутився я. — У нас немає поки зв’язків з такими людьми, якщо не рахувати одного члена комітету. А створення партизанського загону — справа складна.

— Це вірно, — кивнув Олександр Макаренко, — люди з військовою підготовкою необхідні в загоні. В цьому ми на своєму досвіді переконалися.

— Ну що ж, — сказав Степан Іванович. — Дамо вам і командирів, тільки дійте енергійніше.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: