Син лісника-партизана

У перші дні війни лісника Антона Калистратовича Харе викликали в район. Тодішній секретар райкому партії, взявши його під руку і провівши в сусідню кімнату, сказав:

— Ми добре знаємо вас. Тому лісову сторожку в Бравичах включили в список конспіративних адрес районного комітету партії.

— І що від мене потрібно? — спитав лісник.

— Поки нічого. Чекайте. Коли потрібні, ми вас знайдемо. Отже, ми можемо розраховувати на вашу допомогу?

— Який може бути розмова?!

У роки війни кілька груп парашутистів, організованих і занедбаних через лінію фронту молдавським відділенням Українського штабу партизанського руху, мали завдання вийти на конспіративну явку до лісової сторожки Антона Харі в Бравичах, але не всім судилося дістатися до неї. Відразу після приземлення частина парашутистів загинула в жорстоких боях з фашистськими каральними загонами в околицях молдавських сіл Зэйканы і Іванча.

Для інших лісова сторожка стала притулком і служила свого роду «перевалочним пунктом на шляху в навколишні райони Кодр. Сам лісник, знаючи тільки йому відомі таємні стежки, допомагав партизанам йти від карателів. Він переховував, рятував патріотів під час частих облав, що проводилися окупантами.

Після бою в Ральском лісі загарбники взяли багатьох. Були заповнені всі навколишні в’язниці в Цыганештах, Онештах, Таборі і Курко.

Потрапили в руки катів Антон Харя і його дочка Катерина. Коли її доставили на допит у Куркский монастир, вона на очній ставці зустрілася з батьком. Катерина ледве впізнала його, побитого, покаліченого.

Більше їй не судилося побачити батька. Дні і ночі проводила тітонька Веруца біля воріт монастиря в надії дізнатися хоч що-небудь про долю свого чоловіка. Його розстріляли , нічого не сказавши рідним.

Син лісника Петря Харя, один з небагатьох, був очевидцем героїчних подій минулих років.

Після бою партизан з карателями Петря ненадовго знайшов притулок в лісі. А коли зголоднів, вийшов на узлісся, підійшов до овечого загону і попросив у пастухів чого-небудь поїсти. Але не встиг він нічого сказати про себе, як з’явився кінний патруль.

— Ти з якого села? Як тебе звуть?

— Він син Антона Харі. Я його знаю, — сказав один з вершників.

Всю дорогу до самого жандармського поста в Онештах — його били батогом. Потім замкнули в сараї у дворі Андрія Котеля, де вже перебувало багато заарештованих місцевих жителів. Перед світанком чиясь сильна рука зірвала засув, навстіж відчинила двері.

— Виходьте, люди добрі, — пролунав у темряві голос незнайомого чоловіка.

— Дивіться, не спіткніться про труп вартового. Біжіть і не попадайтеся більше цим псам…

Син лісника партизана

Опинившись на волі, Петря разом з іншими пішов у Кодри до партизанів. Тут зі своїм односельцем Іоном Грэждану він брав участь в окремих диверсіях проти фашистських військових частин в околицях села Бравичи.

В одну з вилазок їх затримав німецький патруль. Пов’язаних Іона і Петрю привели в село Фрумоаса, де знаходився штаб німецької артилерійського полку.

— Що ви шукаєте на вогневих позиціях наших батарей? Хто перерізав кабель?

Петря Харя не встиг вимовити й слова, як допрашивавший його офіцер навідмаш вдарив хлопця по обличчю, били по-звірячому, поки він не втратив свідомість. Потім взялися за Іона. Але друзі трималися стійко і не видали своїх товаришів.

Коли стемніло, фашисти зв’язали їх і під конвоєм відправили в Рэчулу. Біля колодязя, що за перевалом, несподівано пролунали рушничні постріли. Вмить хтось перерізав мотузку.

— В ліс, швидко! — скомандували їм.

Хто були їхні рятівники, так і не вдалося дізнатися. Не виключено, що це зробили партизани з сусідніх загонів або розвідники радянських частин.

Незабаром наші війська прорвали фронт.

Гуркіт артилерійської канонади прогримів над навколишніми пагорбами, віддаляючись на захід, у бік Прута. Петро Харя разом з іншими жителями повернувся в рідне село. Всюди панувало запустіння, паркани пообвалились, подвір’я позаростали бур’яном.

Односельці працювали не покладаючи рук: чистили колодязі, двори, ремонтували будинки, вставляли двері, рами, які загарбники забрали на дрова в найближчі окопи.

— Петря, дорогий мій! — невимовно зраділа синові Веруца. — Адже я вважала тебе мертвим, навіть хрест на кладовищі поставила.

— Поквапилася, мати. Чого шукати мені на тім світі, коли нам належить зробити тут стільки справ…

Петря Харя влаштувався їздовим при хлібопекарні в Бравичах. Серед перших у селі він був прийнятий в Ленінський комсомол.

У тому ж переможному 1945 році Петрові прийшла повістка в армію. Він був першим новобранцем у рідному селі. І проводжати його на армійську службу прийшли всі жителі.

У лавах Радянської Армії Петря Харя освоїв спеціальність кіномеханіка, якої залишився вірним на все життя..

Він удостоєний почесного звання заслуженого працівника культури Молдавської РСР і чотирьох медалей ВДНГ СРСР.

— Коли я вперше показував у нас в Бравичах кінокартину «Чапаєв», — згадує Петро Антонович, — схвильовані глядачі до кінця фільму стали голосно кричати: «Не вбивайте Чапаєва, він повинен залишитися в живих».

Спочатку під кінотеатр було пристосоване приміщення колишньої синагоги. Тепер в його розпорядженні прекрасний глядацький зал в сільському Палаці культури. Поруч у парку височить пам’ятник радянським воїнам-визволителям.

Так, справжні герої продовжують жити в душах, у пам’яті вдячних людей. Згодом і сам Петря Харя став героєм документального кінофільму.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: