Щось пішло не за планом | Історичний документ

Коли на землю опустилися сутінки, партизани, витягнувшись ланцюжком, вирушили в дорогу. До настання ночі їм довелося пройти близько десяти кілометрів.

Опівночі дісталися до кладовища в Дзержинську. Залягли, прислухалися.

— Закурити б, — прошепотів Василь Прокопенко.

— На зворотному шляху закурим, якщо нам тут не дадуть прикурити, — напівжартома відповів Мурашов.

По вулиці з гвинтівками через плече протупали два фашиста. Порівнявшись з кладовищем, вони постояли, поговорили про щось і повернули назад. Коли їх кроки затихли, партизани стали обережно пробиратися до центру міста. Біля скверу, в руїнах цегляного будинку, знову зупинилися: треба було перебігти вулицю Карла Маркса і сховатися біля церкви. Виждавши, коли патруль поверне до кладовища, Мурашов пошепки наказав:

— Досин і Быстримович, в розвідку!

Ті незабаром повернулися. Від церковної огорожі до в’язниці (вороги переобладнали під неї будівля пошти) було метрів п’ятдесят. Потім доповіли: поруч постів немає, в караульному приміщенні поліцейські ріжуться в карти.

Прокопенко і Бляшев залишилися біля церкви спостерігати за вулицями, звідки могли з’явитися поліцейські і гітлерівці. Голубців і Будник встали біля вікна караульного приміщення. Мурашов, Досин і Быстримович підійшли до дверей і постукав.

— Хто? — гаркнув один з поліцейських.

— Свої! Пусти погрітися, — відповів Мурашов.

Взявши рушницю навпереваги, поліцейський підійшов до дверей і скинув гачок з петлі. Як тільки двері розкрилася, партизани увірвалися у вартове приміщення:

— Руки вгору!

Заціпенівши від несподіванки, зрадники підняли руки, лише один з них потягнувся було до кобури. Вбежавший в цей момент в діжурку Голубців випередив його. Але тут один поліцейський кинувся під стіл і звідти встиг вистрілити в Голубцова, потім в Досина. Поранив обох.

Мурашов прикінчив його тут же.

— Ключі від камер! — зажадав він у охоронців.

Ті показали на вбитого. Через кілька хвилин сміливці вже відкривали камери і оголошували:

— Товариші, ви вільні! Виходьте. Ми — партизани.

Заарештовані розбіглися і зникли в темряві.

В зворотний шлях йшли, несучи важко пораненого Досина.

— Залиште мене, рятуйтеся самі, — умовляв він.

На вулиці їм перегородив шлях патруль. Довелося пустити в хід зброю.

На інший день Белькевич розповідав, що патрулювали в місті гітлерівці і поліцейські, зачувши постріли біля тюрми і побачивши біжать людей, прийняли їх за партизанів і поховалися. Це і врятувало учасників операції. Коли гітлерівці зрозуміли, в чому справа, партизани були вже далеко. Вороги кинулися було в погоню по дорозі на Макавчицы, але партизани згорнули на Дягильно, зайшли в одну хату, перев’язали поранених і благополучно повернулися в табір.

В ту ніч з в’язниці втекло багато ув’язнених, але борівчан серед них, на жаль, не виявилося — фашисти привезли їх з Мінська не ввечері, як ми припускали, а лише завтра вранці.

Розлючені гітлерівці зігнали жителів на центральну площу і на очах у них повісили підпільників Адольфа Карницького, Володимира Щуплика і ще кількох заарештованих.

Щось пішло не за планом | Історичний документ

— Всіх не перевешаете, фашистські виродки! Хай живе Радянська влада! — встиг крикнути Карницкий.

Разом з учасниками підпілля були страчені Володимир Стельмах, який працював до війни в Борівському сільраді, колгоспники Сергій Юхович, Олександр Козел, Сергій Живицький, військовослужбовець Петро Сорока. Нестера Лишневца серед повішених не було. Пізніше стало відомо, що по дорозі з Мінська він намагався втекти і був убитий.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам