23 листопада 1942 року — чудова віха на шляху до Перемоги. Диктор радіо Юрій Левітан урочисто повідомив:
— Наші війська в районі Сталінграда перейшли в контрнаступ, прорвали оборону німецько-фашистських військ, замкнули кільце в районі міста Калач.
Самі розумієте, скільки було радості. Кричали — Ура!, обіймалися, палили з ракетниць. Розуміли, що до Перемоги шлях ще дуже далекий, але крок і який крок зроблений.
Фашисти відповзали, огризаючись, чіпляючись за кожен метр землі. Багато з них отримували її у вічне користування, а інші продовжували стріляти, палити, топтати. Важкі бої йшли між Доном, Чиром і Сіверським Дінцем.
Наш дивізіон, виконавши бойове завдання по прориву лінії гітлерівської оборони в районі Клетській, повернувся в рідну дивізію, що входила тоді до складу 65-ї армії генерала Ватова.
Наступ йшло так стрімко, що тили відстали. Закінчилися продовольчі запаси, фураж, боепитание ну і, звичайно ж, бійців і командирів вимотали бої, в кожному з яких ми несли великі втрати. Командир 3-го гвардійського стрілецького полку полковник Захаров якого підтримував наш дивізіон, поскаржився. мені:
— В полку залишилось 450 осіб.
— Активних багнетів? — перепитав я.
— Яке там, разом з хворими і пораненими.
Коні втомилися, потрібно їх перекувати, а ніде і нічим. Спробуємо допомогти їм, підставивши під знаряддя плечі — небезпечно. Впрягається в лямки і по-бурлацки тягнемо знаряддя по розкислому ґрунту. І все це під обстрілом.
Йдемо поруч з начальників зв’язку дивізіону Яскевичем. Він питає:
— Всі артилеристи кажуть «вилка», «вилка», а що це значить?
Тут обстріл. Ми залягли. Перші снаряди — переліт потім — недолетів.
— Ось це і є вилка, — кажу йому, — а тепер точно в ціль — персонально по Березину і Яскевичу. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів зв’язківець ослаблим голосом.
Але і на цей раз пронесло, обстріл припинився.