Серце Кафура – герої не вмирають

Щоб вивідати наміри ворога, командування був потрібен «мова». Двічі ходили в розвідку моряки, але поверталися з порожніми руками. У нічний рейд відбирали найбільш мужніх і бувалих бійців.

— Мамедов! — назвав прізвище Кафура командир.

— Постарайтеся взяти офіцера, на худий кінець унтер-офіцера, — складну задачу поставив перед розвідниками-моряками начальник штабу.

Вночі безшумно перетнули лінію фронту. Ховалися у воронках від снарядів, коли на землю падали освітлювальні ракети. Досягли підліска. Під ногами у матроса, який пробирався поруч з Кафуром, хруснула гілка, і відразу ж пролунав окрик:

— Хальт!

Користуючись темрявою, Кафур безшумно підкрався до німця, вдарив його автоматом по голові.

— Наповал. — констатував один з моряків.

На щастя, голос вартового не почули в розташуванні гітлерівців.

Офіцера, який, судячи з усього, йшов перевіряти пости, зауважив Кафур. Коли він порівнявся з ними, моряки в оберемок згребли обер-лейтенанта.

Назад повернулися без втрат. А зникнення офіцера і часового гітлерівці виявили із запізненням і, розгубившись, відкрили безладний вогонь.

Кафур не був присутній на допитах «мови», але пізніше йому повідомили, що від обер-лейтенанта вдалося дізнатися важливі відомості.

— Великі втрати несуть фашисти. Чекають підкріплень, просять надіслати техніку, — сказав Йому лейтенант Синицький.

Ні, зведення не ставали утешительней. Ворог продовжував рватися в глиб Кавказу, до Волзі. Розлючені своєю невдачею під Туапсе, гітлерівці кидали в бій на Чорноморському узбережжі нові полки. Одна за одною хвиля атакуючих німецьких автоматників насувалася на хутір Пшада.

Кафур, стріляв по гітлерівцях з автомата, вже втратив рахунок атак. Він не пам’ятав, коли востаннє можна було зімкнути очі.

Німці даремно раділи, трохи потіснивши червонофлотців на правому фланзі. Раніше, ніж фашисти встигли закріпитися і лейтенант Синицький підняв роту в контратаку.

— За Батьківщину! Вперед! — Командир не сумнівався, що за ним незважаючи на шквальний вогонь, піднімуться всі бійці підрозділу.

Вдарили німецькі батареї. Скошені вогнем, пали бійці першої ланцюга. А лейтенант Синицький все біг і біг вперед. Німці відступали.

Це сталося в той час, коли сонце опустилося до самого моря і неба над водою пролягли багряні складки. Кафур, що знаходився поруч з лейтенантом, помітив, як фашистський автоматник, сховавшись за скелею, наводить зброю на Синицького.

«Врятувати командира! Життя лейтенанта висить на волосині!» — блискавкою пронеслася у Кафура ця думка.

Кафур схопився за автомат. Але магазин був порожній. Якщо перезарядити автомат, буде пізно.

— Товаришу лейтенант! — що було сил крикнув Кафур. Але командир не почув його.

Все сталося в лічені секунди. Кафур бачив перед собою тільки чорне дуло ворожого автомата. Будь-якою ціною запобігти нещастя, врятувати життя Синицького. У ці миті Кафур зрозумів, як близький і дорогий йому людина, за якою він, не відаючи сумнівів і страху, йшов в атаку.

Стовбур здригнувся і завмер. Ось-ось пролунає постріл! Пізно й марно міркувати. Існує тільки одне. «Врятувати лейтенанта ще можливо», — казав собі Кафур. Мамедов кинувся до лейтенанта і прикрив собою його в той невідворотну мить, коли пролунала чергу з автомата. Щось сильно штовхнуло Кафура в груди, він відчув печіння у самого серця, яке билося так сильно, що удари його віддавалися у вухах, стискали голову.

«Встиг… Як добре, що я встиг…». Біль зникла, туман огортав свідомість. Смутно розрізнив він голос командира, згадав раптом білоруса, який вручив йому комсомольський квиток, мати, зовсім-зовсім сиву, і дівчину з чорною косою… Вони ще не скоро дізнаються, що його немає у живих. До них ще йдуть його листи.

Лейтенант Роман Синицький дбайливо підняв Мамедова, поцілував його спітніле чоло. Здригнулися повіки Кафура, і він ледь чутно сказав:

— Вмираю. Бийте їх…

Останні слова Кафура, передані з вуст в уста, пройшли по ланцюгах роти.

— Ми не забудемо тебе, Кафур. Помстимося! поклявся за всіх лейтенант. Ніколи ще в очах свого командира бійці не бачили сліз, а тут він заплакав.

Червонофлотця Мамедова поховали на кам’янистому березі біля самого моря. Моряки йшли в бій повз гори каміння, що лежать над його могилою, і міцніше стискали гвинтівки.

Серце Кафура   герої не вмирають

В цьому бою сотні фашистів заплатили своїм життям за загибель Кафура. У нестримному пориві, перекинувши ворога, морська піхота стрімко виганяла фашистів з узбережжя.

За героїчний бій біля хутора Пшада вся рота лейтенанта Синицького отримала нагороди. Але вище всіх Батьківщиною був відзначений подвиг рядового воїна — бакинца Кафура Мамедова. Йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу посмертно.

І в тій же самій бакинської друкарні, де в перший місяць війни Кафур набирав текст до плакату про героя капітана Гастелло, друкували плакат, який зображає подвиг колишнього складача, комсомольця-моряка Мамедова.

Кожен день старий кирщик Насир Мамедов відкриває рипучу хвіртку свого будинку і, спираючись на дрючок, підходить до кам’яного парапету гори. Внизу перед ним як на долоні лежить весь місто. Серед сотень будинків він відразу знаходить будівля морехідного училища, яке носить ім’я його сина. А коли він дивиться на море, то серед безлічі суден відразу дізнається корабель «Кафур Мамедов». Син не помер. Це серце Кафура б’ється в тілі величезного пароплава. Герої не вмирають.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: