Російський солдат, зброю на полі бою не кидає | Історичний документ

Починав брезжить світанок, коли нам вдалося наздогнати на шосе полкову батарею. Ніхто не міг толком пояснити, чому полк залишив Бибиничи і попрямував у бік Копыся, але командири здогадувалися, що попереду важкий зустрічний бій.

Лише багато років потому А. В. Єременко написав, що 10 липня на фронті в 37 кілометрах проти 18, 53 і 110-ї дивізій противник зосередив 450 танків, між тим як у розпорядженні нашого командування на цій ділянці не було жодного.

Комбат Філіппов зрадів, побачивши нас живими і неушкодженими. Після ситного сніданку бійці поснули. Сон був короткий і важким. Близько чотирьох годин ранку рота зайняла вихідне положення на узліссі сосняку.

Командири, в числі яких був і я, розташувалися навколо могутньої сосни, щоб обговорити завдання, поставлене комбатом. Противник тим часом вів методичний мінометний обстріл. З’явилися літаки з хрестами. На бриючому польоті вони облітали район зосередження полку. І раптом якась диявольська сила відірвала мене від землі.

Коли прийшов до тями, то побачив що лежав навзнак ротного Альошу Авер’янова і пораненого командира взводу Пивоварова. Поруч розірвалася міна. За чверть години до атаки ми втратили командира роти. Комбат наказав политруку Василю Поськову і мені вести роту в бій.

Ми обійшли взводи, коротко поспілкувалися з командирами відділень. Завдання здавалася неначе ясною — стрімким кидком подолати долину річки, потім розосередитися відділеннями та підповзти до шосе. Нам уже було відомо, що міст на випадок прориву фашистських танків у бік Орші заміновано. І ось сигнал до наступу. Ми швидко подолали долину, вийшли на конюшинове поле і залягли.

Варто було наблизитися до шосе, як рота опинилася під кулеметним і автоматним вогнем: фріци вели вогонь з високих ялин. Праворуч чую стогін. Важко поранило в ногу сержанта Ібрагімова, але він встигає показати мені, звідки стріляють. Дійсно, в метрах ста п’ятдесяти на дерево заліз фріц. Я тут же зробив десяток пострілів з гвинтівки «СВТ». До моєї радості, вражина звалився.

Політрук Поськов передав: «Піднімай бійців і стрімко переборюй шосе!» І сам першим, піднявшись до зростання, побіг вперед з криком «За Батьківщину!». Ми теж, волаючи, схоплюється, і вся рота виявляється в кюветі. Тепер залишається зробити ривок на той бік шосе і пробігти по оранці, змушуючи німців на рукопашний бій або на відхід до Дніпра.

Але зліва, з будки, —шквал кулеметного вогню. Кричу сержантові Степину, командиру ротні мінометів: «Помни будку!» Минають секунди — навколо будки розриви, і от будівля загорілася. Молодець, Стьопін! Не підвів земляк.

Чекати більше не можна. Поськов з лівого флангу командує: «Вперед по одному». Я передаю команду і спостерігаю, як перебігають бійці. Загалом, вдало. Слідом і ми, командири. Благополучно падаю в кювет, за мною біжить Поськов. І раптом оглушливий вибух.

Ледве розсіявся, дивлюся на шосе: у кювету кілька поранених, а Поськову розтрощив голову. Він лежав, кинувшись вперед. Прощай, бойовий товариш, ти чесно виконав свій борг.

Думки змішалися. Ясно одне: у що б то не стало треба добігти до фашистів і нав’язати їм рукопашну. «Вперед за Батьківщину! Ура!» — з криками ми біжимо по оранці, ось вже німці поруч. Ще кілька зусиль. Кидаю погляд по сторонах. Біжать десятка три. Тільки встиг впасти біля великого пня, як пролунав вибух. Я втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, вуха наче ватою заклало. Озирнувся. Навколо лежать бойові товариші. Поповз на шосе, і тут знову ледь не поплатився життям. Виявляється, неподалік дорожнє полотно переходили німці.

Помітивши мене, один з них дав чергу з автомата. Настало затишшя… Важко сказати, скільки воно тривало. Прокинувся я з ясним свідомістю, що у великому боргу перед тими хлопцями, що лягли в Могильовського шосе.

Навколо нікого. Насилу переполз в кювет, а потім і під міст. Холодна вода лісової річечки виявилася чудодійною. Але ледве вибрався з-під моста, як знову впав у забуття. Велика втрата крові і контузія, а до цього безсонні ночі на Дніпрі, дали себе знати.

Російський солдат, зброю на полі бою не кидає | Історичний документ

Прийшовши в себе, оглянув наш вихідний рубіж. Добре проглядалася заболочена заплава річки і лісу. Там ще тривав бій. І яка ж була моя радість, коли побачив, що йде назустріч, старшого лейтенанта з Казані. Він помітив мене, пораненого, і поспішав допомогти.

Скоріше зняв чобіт з моєї ноги. Вона була закривавлена, але перев’язати рану не було часу. Шкутильгаючи, ми відійшли в глиб лісу, а потім добралися до села. Там виявився збірний пункт поранених. Вони чекали відправлення. Першим, кого я побачив, був парторг нашого полку, старший політрук.

Спираючись на палицю, блідий, змарнілий, він підійшов до мене. Щось говорив, питав, але в голові у мене стояв такий шум, що я нічого не розчув. Зрозумів тільки одну фразу: «Тут небезпечно затримуватися». Тим часом поранені піднялися комусь назустріч.

Я обернувся і крикнув: «Стьопін!» Так, на нас йшов сержант. Під пахвою правої руки він тримав ствол міномета, ліва рука його за лікоть була відірвана, а нижня щелепа роздроблена. Стьопін впізнав мене, але, похитнувшись, упав. Встати він вже не зміг.

Смертельно поранений сержант не залишив зброї ворога, а проніс його, стікаючи кров’ю, напевно, не менше кілометра. Цей подвиг примусив нас забути власну біль.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: