Робітничий і соціалістичний рух в Англії в кінці 19-початку 20 століття | Історичний документ

Підйом робітничого руху у 80-90-х роках ХІХ століття

Втрата Англією промислової монополії позначилася на становищі англійських трудящих. Для збереження попереднього рівня своїх прибутків промисловці насамперед посилили експлуатацію робітників. Знижувалася заробітна плата, зросли ціни на предмети першої необхідності і непрямі податки. Навіть у Лондоні щорічно десятки людей вмирали від голоду. Все це призводило до загострення класових суперечностей і зміни характеру англійського робочого руху.

Кінець 80-х і початок 90-х років відзначені в Англії значним підйомом страйкової боротьби серед некваліфікованих робітників— спичечников, газовиків, докерів. Особливо великий розмах придбала страйк лондонських докерів в 1889 році.

Завдяки створенню в ході страйку свого бойового тред-юніон і значної матеріальної допомоги, отриманої від робітників не тільки Англії, але й інших країн, докерам вдалося після завзятої боротьби домогтися підвищення оплати їх праці.

Велику роль у проведенні цієї страйки і організації спілки докерів зіграли дочка Карла Маркса Елеонора Евелінг і робочий Тому Манн (в майбутньому — один з творців Компартії Великобританії).

Перемога докерів наочно показала значення бойового тред – юніон і дала поштовх розвитку англійської профспілкового руху. Число членів тред-юніонів з 604 тис. у 1880 році піднялося до 1900 році майже до 2 млн.

Зростання профспілкового та страйкового руху не на жарт стривожив англійську буржуазію і вона намагалася зупинити його будь-якими засобами.

Так, у 1900 році вища судова інстанція Англії — палата лордів — за вимогою власників залізничної лінії в долині річки Тафф зобов’язала тред-юніон залізничників відшкодувати господарям збитки, завдані страйком, що фактично давало господарям право вимагати компенсації своїх збитків, заподіяних страйком, так як за англійським традиціям рішення вищої судової інстанції могло надалі автоматично застосовуватися в будь-якому аналогічному випадку.

Вести в цих умовах боротьбу ставало набагато важче, але, як показали подальші події, навіть і ця міра не змогла призупинити нового підйому робочого руху.

Утворення лейбористської партії

Робочим потрібна була масова політична партія. Вони, як свого часу чартисти, хотіли отримати широкий доступ до парламенту і з його допомогою домогтися ухвалення законів на користь трудящих. У 1900 році створений «Комітет робочого представництва», в 1906 році, отримав назву в лейбористська партія.

Наступ англійської буржуазії на права робочих, розвиток масового страйкового та профспілкового руху, формування політичної свідомості робочого класу сприяли зростанню чисельності цієї партії, яка проголосила себе захисницею інтересів робітничого класу.

Але на ділі лейбористська партія не стала справді революційною партією пролетаріату. Поряд з робітниками до її лав входило багато представників дрібної буржуазії та дрібнобуржуазної інтелігенції, які захопили керівництво партією в свої руки.

Тому партія з самого початку стає на опортуністичні, угодовські позиції, обмежуючись боротьбою за депутатські мандати в період парламентських виборів. У парламенті депутати-лейбористи йшли на союз з буржуазної ліберальної партією.

Однак сам факт утворення масової партії, яка ставила перед собою політичні цілі, свідчив про те, що англійські робітники почали ясніше розуміти недостатність одного лише економічної боротьби в рамках тред-юніонів. В. І. Ленін характеризував лейбористську партію як «компроміс між соціалістичною партією та несоциалистическими професійними спілками».

Внутрішня політика лібералів напередодні війни

Намагаючись послабити підйом робочого руху, уряд лібералів вдавався до деяких поступок робітникам. В 1906 році було скасовано ненависне рішення палати лордів про стягнення з профспілок збитків, заподіяних страйком, в 1908 році введено 8-годинний робочий день для гірників, зайнятих на підземних роботах, та встановлені пенсії робітникам, які досягли 70 років (так як до цього віку робочі доживали рідко, то закон про пенсії отримав глузливу назву «Закон про пенсії для небіжчиків»), у 1911 році був проведений закон про страхування робітників на випадок хвороби та безробіття.

Робітничий і соціалістичний рух в Англії в кінці 19 початку 20 століття | Історичний документВінстоном Черчіллем, страйк було придушено.

В 1912 році по всій Англії страйкувало близько мільйона гірників. Почастішали страйки солідарності. В 1905-1907 роках проводилося багато мітингів солідарності з російською революцією. Цей масовий характер робітничого руху змушував господарів в ряді випадків йти на поступки робітникам, щоб не загострювати внутрішньополітичного становища в країні.

Ірландське питання

Зростання класової боротьби в умовах близької війни був не єдиною причиною загострення внутрішньополітичного становища в Англії. Серйозну тривогу в правлячих кіл викликало і стан справ в Ірландії, де почався новий підйом національно-визвольного руху. У 1912 році уряд зробив нову спробу заспокоїти Ірландію з допомогою закону про гомруле. Але консерватори знову, використовуючи свою більшість у палаті лордів, провалили законопроект.

Правда, на цей раз ліберали змогли використати проти консерваторів закон, прийнятий в 1911 році, згідно з яким кожен білль, тричі прийнятий протягом 2 років палатою громад, набував силу закону і без згоди лордів. Завдяки цьому законопроект про гомруле міг у 1914 році вступити в силу. Але і консерватори не відмовилися від боротьби.

Не зумівши перешкодити ухваленню закону про гомруле в парламенті, англійська реакція стала провокувати протестантське (в більшості випадків англійське за походженням) населення найрозвиненішою провінції Ірландії — Ольстера — на збройний опір законом про гомруле, тобто розпалювати в Ірландії громадянську війну між основною масою безправних ірландців-католиків і привілейованої верхівкою англійців-протестантів, в руках яких були зосереджені і землі і промислові підприємства.

Громадянська війна в Ірландії не розгорілася лише тому, що у зв’язку з що почалася в 1914 році світовою війною введення закону про гомруле було відкладено.

Війна припинила подальше посилення внутрішньополітичної кризи в самій Англії. Правлячі кола Англії, ліберали і консерватори, відклали на час свої суперечки за владу і об’єдналися заради спільної мети — розгромити найбільш небезпечного суперника Англії, Німеччини, а робітники, одурманені націоналістичною пропагандою буржуазної преси, на час відмовилися від боротьби за свої класові інтереси.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: