Радіозв’язок та листівки для тих, хто залишився в окупації | Історичний документ

Степан Іванович Заєць в одного зі своїх знайомих регулярно слухав радіопередачі з Москви, записував зведення Радянського інформбюро і передавав їх Володі. Але Омельянюк це не влаштовувало.

— Отримати би свій приймач та самому послухати рідну Москву!

Коли через два тижні я знову приїхав у Мінськ, він першим ділом підвів мене до етажерці і відсмикнув матерчату шторку.

— Бачиш! Тато роздобув. Друзі там у нього, в селі.

Батько Володі підтримував зв’язок з підпільною групою Омеляна Курбыко, що діяла в селі Озеро, і багатьма іншими радянськими активістами Дзержинського і Київського районів, з якими йому доводилося спілкуватися.

— Ось це так! — повторював я, дивлячись на приймач.

— А що так? — сумовито зауважив Омелянюк-старший. — Приймач-то мовчить.

— Нічого, заговорить! — сказав присутній при цьому Микола Цвірко, Володін товариш, — Підключимося до електролінії, що йде від радіозаводу. Я вже нагледів, як це зробити. Залишиться тільки з’єднати обірвані дроти.

І одного разу приймач заговорив. Яке це було щастя почути знайомі позивні і слова «Говорить Москва»!

Радіозвязок та листівки для тих, хто залишився в окупації | Історичний документ

Вести приходили не найкращі. Країна все більше виявлялася захопленій ворогом. Кожен захоплений місто залишав глибоку рану на душі. Фашисти щосили розповідали, що Радянські війська були розгромлені, що столиця скоро здасться, що ось-ось на Красній площі пройде парад і військам фюрера вже видана спеціальна форма для нього.

Начальник дзержинської управи Дмитрієв сповістив: бажають бути присутніми на цьому параді можуть отримати перепустки для поїздки в Москву. Видно, міцно він розгнівався, що мисливців для такої поїздки в Дзержинську не знайшлося.

Володя постачав листівками, зведеннями Радінформбюро і нас. У наших кукшевичских товаришів приймач замовк — вичерпалися батареї. Найчастіше за листівками в Мінськ їздила моя дружина Ніна. Білява «фрейлейн», викликала у фашистів менше підозр. Одного разу, вручаючи мені портфель з листівками, вона навіть похвалилася:

— Сьогодні везла їх під охороною жандарма.

В Мінськ вона поїхала на машині молочного заводу: шофер Петро Чайка теж був підпільником. Домовилися, що в Мінську він буде її чекати на Суразькому ринку. В обумовлений час Ніна прийшла і побачила в кузові разом з працівниками заводу, які приїжджали в Мінськ, жандарма з дзержинської комендатури. Думала пройти повз, але її покликали. Піднявся гітлерівець:

— Вітте, бітте, фрейлейн!

Що робити? Посміхаючись, Ніна подала жандармові портфель і заліз у кузов машини.

— Злякалася, либонь? — пожартував я, витягаючи з-під підкладки портфеля листівки.

— Досі душа в п’ятах, — зізналася Ніна. — Послухай, як серце б’ється.

— Я завжди дуже хвилююся, Ніна, коли ти одна їдеш в Мінськ.

— Не турбуйся, нічого зі мною не трапиться. Я не гублюся при зустрічі з німцями: посміхнусь, пококетничаю, і вони мене не обшукують. Тільки одного разу фашист зажадав: «Фрейлейн, докумэнт».

— Це біля Фаниполя, коли ти пішки з Мінська під проливним дощем йшла?

— Так. А у тебе гарна пам’ять.

— Дорогий ти мій конспіратор, я все пам’ятаю. Будь обережніше.

— Я вже звиклася з тим, що нас постійно підстерігає небезпека, — зітхнула Ніна і з якоюсь чисто жіночої щирістю додала: — А все-таки страшно, коли подумаєш, що можна померти. Адже я ще й життя не бачила. Ось тільки студентські роки запам’яталися.

Так, нелегка доля випала на долю Ніни: на другий день після народження вона залишилася сиротою. Виростила її тітка, милий, добрий чоловік. У чотирнадцять років Ніна поїхала із села в місто і вступила ученицею на панчішно-трикотажну фабрику. Подорослішала, втягнулася в громадську роботу, вирішила стати журналісткою.

Ніна задумливо мовчала, перебираючи, мабуть, в пам’яті свої неповні двадцять три роки. В її зазвичай веселому погляді великих блакитних очей причаїлася журба.

— І все ж таки я щаслива, — посміхнулася вона. — Щаслива, що ми разом, що у нас є мета в житті.

Соц закладки
Соц закладки
Добавить комментарий