Проти стількох танків ми ще не билися | Історичний документ

Отже, дивізія в повному складі знову діє в лавах свого корпусу на лівому фланзі сорок восьмий армії. Тепер наш маршрут лежить на Брянськ (місто в Польщі). 29 липня дивізія повинна, подолавши опір ворога, вдарити на Червоне Село, потім оволодіти селом Боцка, розкинувся на березі річки Нурец, і, вийшовши на магістраль, що йде на південний захід, спільно з частинами 42-го корпусу готуватися до звільнення Вельска. Сусід зліва — все та ж 17-я дивізія.

З настанням темряви командний пункт дивізії розташувався на узліссі невисокого лесочка. Ми з Леоновим пішли з намету, щоб перевірити маскування, як раптом біля неї зупинилися дві легкові автомашини з погашеними фарами. З передньої машини вийшов керівничій армією Романенко. Я попрямував до нього з доповіддю, але він перервав мене і міцно потиснув руку.

— Спасибі, товаришу Булатов, не посоромили честь нашої армії. Командувач 65-ю армією Павло Іванович Батов вельми задоволений дивізією. При прорив ворожого кільця вона зіграла першу скрипку!

Потім мене привітали і інші генерали, які приїхали разом з командувачем, член Військової ради Істомін, командувач артилерією Тимотевич, начальник оперативного відділу Боргів.

— А де Лозовський? — поцікавився Тимотевич.

— На жаль, його перевели в іншу армію, — відповів я.

Тимотевич когось ругнул упівголоса.

Якщо вже мова зайшла про Федора Евстафьевиче Лозівському, скажу, що в метушні безперервних боїв я навіть не зміг як слід попрощатися з ним. А адже ми пройшли разом чималий шлях. Я поважав його не тільки як досвідченого артилериста, але і як прекрасного знавця військової справи, великого організатора, чесного і життєлюбного людини. Та й не тільки я, його любили і поважали буквально все.

Я запросив генералів в намет. Командарм сказав, що хоче вислухати доповідь начальника штабу. Леонов доповів про стан дивізії, сказав, що її найближче завдання вибити противника з Червоного Села і разом з іншими сполуками наступати на місто Вельск.

— Де ви думаєте нанести головний удар? — запитав командуючий.

— Головний удар наноситься на правому фланзі. Бойовий порядок в два ешелону.

Командарм повернувся до мене.

— Прошу врахувати, товаришу командир дивізії. Бєльська угруповання противника сильна. В ході наступу протитанкові засоби повинні перебувати в постійній готовності!

Я сказав, що в цьому відношенні вже прийняті заходи. Кожному підрозділу відпущено необхідну кількість гранат, більша частина артилерії буде вести вогонь прямою наводкою.

Наступ має початися вранці 27 липня. Отже, в нашому розпорядженні залишалися цілу добу. Однак німці внесли в наші плани свої корективи. Вдень 26 липня ворог відкрив сильний вогонь по розташуванню наших військ. Потім під прикриттям сотень танків гітлерівці в різних напрямках пішли в атаку. Ці дії ворога підняли на ноги не лише нашу дивізію, але і всю армію.

Першим зателефонував командарм. Він повідомив, що ворог кинув у бій безліч танків, і наказав триматися у що б то не стало.

Слідом за ним з цього ж приводу мене викликав на зв’язок командир корпусу. Потім ми отримали вісті від правого сусіда. Ворог атакував і на його ділянці.

Зараз наша найголовніша задача не поступитися ворогові ні п’яді землі. Противник кидав у бій все нові і нові сили. Прав був командарм Романенко, коли попереджав, щоб ми були готові до потужного броньовому удару.

Проти стількох танків ми ще не билися | Історичний документ

За всі роки війни ми, мабуть, вперше зіткнулися з такою кількістю ворожих танків.

Бій тривав увесь день. Лише до вечора, втративши десятки танків і нічого не добившись, гітлерівці припинили атаки. Годин близько дев’яти мені подзвонив начальник штабу армії генерал В. С. Глєбов. З перших же слів я зрозумів, що настрій у нього відмінне.

— Молодці, вистояли! — сказав він. — Від імені Військової ради армії оголосити подяку всьому особовому складу дивізії!

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: