8 лютого 1945 року. З ранку полонені розчищають злітну смугу. Поруч техніки заправляють паливом бомбардувальник Хе-111, пілот прогрівав двигуни.
Обідню годину. Ось він — єдиний, щасливий шанс. Тепер або ніколи. Адже Дев’ятаева, який підняв руку на мерзотника ув’язненого, готового піти на службу до ворога, вже вісім днів жорстоко б’є охорона. Ще день-другий, і він зовсім вийде з ладу.
Володимир Соколов «згадав» раптом «наказ начальства: терміново розчистити капонір. І передав його німцеві-конвоїра. (Насправді дав умовний знак Девятаєв, який, зваживши обстановку, вирішив діяти негайно.) Німець вивів полонених на льотне поле. Але, видно, він зауважив, що полонені підозріло переглядаються і переморгуються. Подав команду бігом повернутися назад. Охоронець видихався і промерз на лютневому вітру. Біля зруйнованого капоніра він велів зупинитися і розпалити багаття.
У полонених від холоду зводило вилиці, підошви вибивали дріб на снігу, тільки «групи захоплення» було, мабуть, навіть жарко Земляний вал капоніра приховував їх від спостерігачів. Пора, пора діяти! Девятаєв переглянувся з Кривоноговим, крякнув. Діставши з-під поли залізну ключку, прикордонник став непомітно заходити за спину фашистові. Той обернувся, ахнув, хотів послати патрон у ствол. Але було пізно: кілька людей навалилися на нього відразу з усіх сторін.
Ті, хто не був посвячений у план втечі, жахнулися: що наробили, божевільні? За вбивство конвоїра тепер всіх повісять. Але Девятаєв гримнув на них, Кривоногое поспішно пояснив, що Міша — льотчик, зараз вони всі полетять на батьківщину.
Полонені ладом поспішили до літака. «Шнеллер, шнеллер!» — поторапливал Соколов, показуючи напрям. З боку здавалося, що ніби їх женуть на роботи, тому це не викликало підозр.
Виламали дверцята в літак,і ось Девятаєв в кабіні. Натиснув кнопку, іншу: прилади не діють. В чому справа? У німецького льотчика мотори працювали. Гарячково обмацуючи арматуру та прилади, він збагнув раптом: ні акумуляторів, без них мотори не запустити.
— Хлопці, шукайте акумулятори! — крикнув він друзям, які поспішно расчехляли мотори, вибивали колодки з-під коліс літака.
Соколов з Кривоноговим метнулися до сусідній машині. Швидко повернулися з візком, на якій був допоміжний акумулятор для запуску двигунів. І як вони знайшли його так швидко? Не інакше запримітили, де німецькі техніки залишали обладнання.
Акумулятор підключений до бортової мережі, іскра є, затанцювали стрілки приладів. Льотчик натиснув лівий стартер — мотор заревів, за ним пішов правий. Полонені полізли у фюзеляж. На обличчях хвилювання, сльози радості. Але радіти рано — треба ще відірвати важку машину від землі.
З неба посипав дрібний сніжок.
Обороти доведені до повної потужності, машина рвонулася вперед, швидко набирає швидкість. Пора і злітати. З усієї сили Девятаєв тисне на штурвал, але колеса не відриваються від землі.
Штурвал все сильніше тисне на груди, Девятаєв налягає на нього всім корпусом. На мить колеса відокремлюються від землі, але, «скозлив», літак знову опускається на три точки. Перед самим обривом пілотові з неймовірною працею вдається розгорнути машину; права консоль оре землю.
А на аеродромі тривога, виють сирени, від зеніток і літаків біжать гітлерівці. Від ангара відділяється мотоцикл з коляскою, на неї кулемет. Лише ревучі гвинти могутньої машини не дозволяють підійти ближче.
— Міша, злітай, а то кінець нам! — кричать нічого не розуміють товариші. — Злітай швидше!
Девятаєв, обливаючись холодним потом, направляє машину і гущу ворогів. Він вирулює «хейнкель» на новий захід. З ревом мчить літак на злітній доріжкою в бік моря. Пілот з усіх сил намагається віджати штурвал від себе, але не тільки сил, просто ваги тіла не вистачає.
— Тисніть на кермо, хлопці! — кричить він з останніх сил Кривоногову і Кутергину, які з двох сторін протиснулись до сидіння пілота.
І хлопці, особливо богатир Кутергін, так тиснуть, що літак нарешті відривається від землі. Він летить низько, ледь не зачіпаючи вежі аеродромних служб, але летить, летить, чорт візьми! Втікачі, не витримавши, кричать «ура», безладно співають «Інтернаціонал», ковтаючи сльози радості.
Ледве набравши висоту, літак несподівано переходить в пікірування. Швидко наближаються свинцеві води Балтики. І знову по команді Дев’ятаева його товариші то тиснуть на ручку, то відпускають її, вирівнюючи машину. Набравши двісті метрів висоти, льотчик переходить в горизонтальний політ. Попереду сніжне хмара, воно дуже до речі: на перехоплення бомбардувальника з аеродрому злетів винищувачів «фокке-вульф». Проте він чомусь не відкриває вогонь, і скоро відстає, втративши втікачів в хмарному тумані.
Чимало довелося пережити критичних хвилин Девятаеву, який вів неподатливую машину в найскладніших умовах сліпого польоту. Літак починав падати до самої води, то знову опинявся в хмарах. Добре хоч баки заправлені пальним до відмови, мотори ревуть рівно і потужно.
Спочатку Девятаєв вів машину в бік Швеції, щоб збити з пантелику можливих переслідувачів, але незабаром, орієнтуючись по сонцю, звернув на схід. Ось і скелястий берег, за ним поля, ліс. Спалахи зенітних снарядів визначили лінію фронту. Чорт, стріляють по них, адже на фюзеляжі чорні хрести! Потрібно йти на посадку, а то свої зіб’ють.
Від удару об землю шасі подломилось, машина проскользила і завмерла. До літака збігалися радянські автоматники. Здивування солдатів було не передати словами, з кабіни вибралися живі скелети в робах з табличками на грудях, російські герої, що входять у ці хвилини в легенду.
А війна тривала. Підлікувавшись, воїни знову взяли в руки зброю, з ще більшою люттю били ненависного ворога. Троє — Володимир Соколов, Петро Кутергін і Іван Олійник склали голови в боях за Батьківщину. Ті, хто залишився живий, повернулися у рідні краї, до своїх близьких, до перерваної війною праці.
Лише через багато років, коли в газетах вперше було розказано про легендарну втечу з фашистського пекла, стали відгукуватися бойові друзі. У серпні 1957 року М. П. Девятаеву було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, урядові нагороди отримали інші учасники безприкладного подвигу.