Пора відкласти підручники і взятися за зброю

У 1941 році мені було п’ятнадцять років. Я тоді жив у Тулі, навчався в ремісничому училищі, готуючись стати фрезерувальником на збройовому заводі. Мені подобалася моя майбутня робоча спеціальність, і я з задоволенням осягав її тонкощі. Захоплювався я і велосипедним спортом. До того часу я вже брав участь у чотирьох обласних змаганнях.

І раптом війна! Разом з усіма стояв я біля репродукторів, слухав зведення, і з кожним днем міцніла мені рішучість у що б то не стало потрапити на фронт. Я пішов до військкомату, але військком сказав, що в моєму віці не воюють, а набираються знань, і я пішов ні з чим.

Настала осінь. Фронт наблизився до Тулі. Але Червона Армія і піднялися на захист рідного міста тульські робітники, якими командував капітан Горщиків, зупинили ворога. Почалася тривала облога Тули. Фашистська артилерія обстрілювала місто. Недалеко від нашого будинку, що знаходився на околиці, розташувалася гаубична батарея, яка вела вогонь по ворожих позиціях.

Одного разу командир батареї покликав мене і запитав, чи не можу я сходити з ким-небудь з приятелів в село Гостеевку і непомітно для ворога з’ясувати, де стоять гармати. Я, звичайно, з радістю погодився — адже це було справжнє бойове завдання!

На наступний ранок ми з Петром Выборновым вирушили в Гостеевку. Заздалегідь домовилися: я пройду по лівій стороні села, Петька — по правій. Якщо зупинять — скажемо, що йдемо до знайомого хлопчині за підручником. Але нас ніхто не зупинив. Ми пройшли вздовж села, кожен по своїй стороні, та зазначили про себе, біля яких будинків стоять гармати. Потім на всяк випадок — а раптом затримають на зворотному шляху — все-таки взяли підручник у хлопця, з яким я вчився, і повернулися в місто.

Командир розстелив перед нами карту Гостеевки, де були позначені всі будинки, і ми вказали йому розташування німецьких гармат. Години через дві наші гармати відкрили ураганний вогонь. А день чи два тому командир прийшов до нас додому, обняв мене і поцілував: розвідка донесла, що всі ворожі гармати знищені.

У квітні 1942 року я дізнався від свого друга Михайла Карымова, що при Тульському обласному управлінні НКДБ формується партизанський загін в основному спортсменів-динамівців. Ми подали заяви. Через кілька днів усіх записалися викликали, побудували і почали відбирати. Я зміркував, що перевагу віддають тим, хто вище ростом, і, коли підійшла моя черга, піднявся навшпиньки. Так я потрапив у загін.

Наш загін називався «Чекіст». Ми пройшли бойову підготовку, отримали зброю, боєприпаси і, попрощавшись з рідними, вирушили до місця призначення.

Нам належало перетнути фронт недалеко від міста Кірова Орловської області. Наші війська займали оборону на узліссі, а гітлерівці знаходилися в лісі, кілометрів за п’ять. Приблизно тиждень ми вичікували слушного моменту, нарешті прийшов наказ збиратися і рухатися вперед.

За годину ходьби лісом ми подолали чотири кілометри, як раптом почулися удари сокир — рубали ліс. Командир наказав кільком бійцям, в тому числі і мені, відправитися в розвідку. Очолив групу військовий розвідник, до цього щодня доставляв нам відомості про обстановку на дільниці, де ми повинні пройти. Ми вийшли на лісову дорогу, що перетинає наш шлях. Я побачив, що вздовж неї тягнуться тонкі кольорові дроти телефонного зв’язку. Вийняв фінку, збираючись перерізати їх, але вчасно збагнув, що цього робити не можна: адже до місця обриву не забаряться німецькі солдати, щоб налагодити зв’язок.

Ми перейшли дорогу і просунулися ще метрів на сімдесят. Попереду виднілося якесь укріплення з колод з амбразурами. Я хотів було сказати про це армійському розвідникові, коли він ішов ліворуч від мене, але несподівано пролунав постріл. Звідкись з’явилися і забігали гітлерівці, потім залягли і відкрили вогонь. Я навіть не відразу зрозумів, що ми виявлено, що вороги стріляють в нас і що я вже перебуваю на тій самій війні, куди так прагнув потрапити.

Але роздумувати було ніколи. Я ліг біля дерева. Інші хлопці теж залягли. Почалася перестрілка. Побачивши німця кроків за двадцять від себе, я прицілився і вистрілив. Він впав. Потім я помітив іншого, той цілився в когось з наших. Я знову вистрілив — і знову вдало. Керовані армійським розвідником, ми стали повільно відповзати, щоб вибратися із зони ворожих укріплень. Фашисти підходили до нас все ближче і ближче. Перестрілка не слабшала. Стріляли і ззаду — там, де знаходився загін. Але поступово стрілянина в тій стороні почала віддалятися, і незабаром ми залишилися одні.

Біля мене опинився мій тульський знайомий Льова Андрєєв. Тепер ми намагалися триматися поруч. Раптом ми побачили, як у кількох метрах від нас встав на весь зріст Міша Карымов — той самий, який «посватав» мене в партизани. Німецькі кулі пробили йому груди і шию, з ран текла кров. Діставши гранату, Міша висмикнув чеку, крикнув захлинаючись: «Прощавайте, хлопці!», і впала, накривши собою гранату. Пролунав вибух, що обірвав життя Міші. Він був лише на рік старший за мене…

Бій тривав. Неподалік клацнув постріл. Повернувшись на його звук, я помітив гітлерівця, який причаївся в розвилці двох дерев, піймав його на мушку і теж вистрілив. Той сіпнувся і обм’як. «Попав!» — крикнув я Леві. Але Льова нічого не відповів. Я повернувся до нього. Його голова була пробита кулею трохи вище лоба. Мій постріл запізнився всього на кілька секунд.

Ми зайняли більш зручну оборону. Але незабаром стрілянина затихла, і німці зникли так само раптово, як і з’явилися. Дочекавшись ночі, ми — дев’ять осіб, у тому числі двоє поранених, — відправилися в зворотний шлях. Вранці ми були серед своїх.

Пора відкласти підручники і взятися за зброю

Повернувшись в Тулу, я захворів, а коли одужав, загін «Чекіст» був вже у фашистському тилу: його друга спроба перейти фронт виявилася більш вдалою.

Мене направили в спецшколу, де протягом восьми місяців я опановував навичками, необхідними для диверсійної роботи в тилу ворога. У березні 1943 року, закінчивши школу, я знову прибув у розпорядження Тульського обласного управління НКДБ. Тут старший лейтенант В. М. Петров доручив мені підібрати хлопців у формувався партизанський загін «Запорожці». Командиром загону був призначений старший лейтенант В. С. Парамонов, вже володів неабияким бойовим досвідом: до цього він командував загоном «За Батьківщину», який діяв в Орловській області. Після ретельної бойової підготовки наш загін був закинутий у ворожий тил.

Ми знаходилися неподалік від села Свитица Ляховичского району Барановицькій області. Сама село була спалена фашистами, і жителі тулилися в землянках. В навколишніх селах стояли гарнізони противника, але кругом були ліси і болота, а вони, як відомо, завжди надійно переховували партизанів.

За півроку нашої диверсійною групою було пущено під укіс дев’ятнадцять ворожих ешелонів з живою силою і технікою. В результаті вбито і поранено понад 1200 німецьких солдатів і офіцерів, знищено близько сотні танків, десятки гармат, автомашин, безліч боєприпасів, продовольства та інших вантажів.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: