Перша медаль юного розвідника

Польський містечко Бреслау був оточений нашими військами. Штурм гітлерівського гарнізону очікувався через кілька годин. Полковник Синькевич віддавав командирам батальйонів останні розпорядження.

— Викличте третього…

Третій мовчав.

До третього батальйону капітана Борисова, зайняв вихідне положення для кидка в атаку, зовсім недалеко, метрів 500-600. Але місцевість гола, як долоня, вона буквально до сантиметра прострілювалася фашистами. І пішли з завданням два розвідника залишилися лежати в чистому полі. А час минав. І Вітька Жук, чотирнадцятирічний розвідник, зробив крок вперед.

— Дозвольте! — Він благально подивився на полковника. — Я маленький, як мишеня прошмыгну.

— Не дозволяю! — суворо відрізав полковник.

— Я везучий…

Командир дивізії стояв у нерішучості.

— Що ж, — нарешті тихо сказав він. — Іншого виходу, мабуть, нема…

Вітька схопив пакет і вискочив з бліндажа.

Він повз, потопаючи в липкою бруду. А за ним невідступно стежили десятки пар очей. Раптом замолотили міни. Вони лягали все ближче і ближче. «Все одно доползу, — подумки повторював Вітька, — все одно». Ще вибух — зовсім поруч. Вітька застогнав від пекучого болю в нозі, відчув, як до горла підступає нудота. І забуття. Прокинувшись, знову поповз. Поранена нога залишала на мокрій землі кривавий слід.

Капітан Борисов розірвав доставлений розвідником пакет.

— А потім був госпіталь, — згадує полковник Віктор Олександрович Жук. — За повернення отримав свою першу медаль — «За відвагу».

Його попросили розповісти, як і при яких обставинах він став солдатом.

Віктор Олександрович збирається з думками, потім каже:

—То був особливий час. Мабуть, всі хлопці мого віку прагнули потрапити на фронт. Нам хотілося разом з дорослими бити фашистів. А тут одного разу випадок підвернувся. У листопаді сорок третього біля нашого будинку, де я жив з матір’ю та сестрою, зупинилися артилеристи. Ну, я набрався сміливості, підійшов до капітана і давай просити: хочу, мовляв, на фронт, робіть, що хочете, а від вас не відстану. Капітан вислухав мене уважно, посміхнувся, поплескав по голові: «Вчитися тобі треба, малець. А з фашистами якось самі впораємося». Не відстаю. Куди капітан, туди і я. І видно, набрид я йому, він підкликав до себе вусатого солдата, несподівано коротко кинув: «Зарахувати на всі види постачання. Визначити асистентом.

Ось так у неповних тринадцять Віктор Олександрович і став солдатом війни. Спритний, не по роках метикований хлопчак особливо припав до душі командиру разведотделения сержантові Кузнєцову. Той брав його з собою на виконання бойових завдань.

Одного разу артилеристи отримали наказ: спільно з піхотинцями вибити гітлерівців з села. Але атака успіху не принесла. Ворожий крупнокаліберний кулемет косив наступаючих, не давав голови підняти. Де ж він узявся?

Знайшовши момент, Вітька Жук ушмыгнул на кладовищі, там причаївся. Ага, ось церковця. Подивився на купол. Начебто нічого підозрілого. Тиша. Проповз ще. Попереду показався будиночок, а в даху зяє діра. Значить, звідти…

Вітька доповів Кузнєцову. Гітлерівський кулемет був знищений першим же артилерійським пострілом.

Перша медаль юного розвідника

Коли затих бій командир батальйону знайшов розвідника, по-батьківськи міцно поцілував його:

— Спасибі, синку…

І шагал «синок» обпаленими фронтовими дорогами. Крокував у строю розвідників. Ходив з групою в тил противника за «язиком». Лицем до лиця зустрічався з фашистами.

Дійшов Вітька Жук до самого Берліна. Бачив повержений рейхстаг, був біля Бранденбурзьких воріт. Багато побачив Вітька Жук, юний патріот Батьківщини.

А в червні 45-го приїхав до Москви. Був на Червоній площі і дивився парад Перемоги…

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: