Перша атака «Приморського комсомольця»

Перед 2-м батальйоном 56-ї гвардійської танкової бригади стояло завдання — атакувати і вибити гітлерівців, які засіли в селі Соловеевка.

Ми давно чекали команди на атаку, але коли вона різко пролунала в навушниках, не один з нас мимоволі здригнувся. Заревіли двигуни, і за сигналом Бєлова танки ткнулись вперед. Роті було поставлено завдання: з ходу порватися в Соловеевку, завдати максимальної шкоди супротивнику і відійти в Турбовку.

Здавалося б, все дуже просто. Хвацько пройдуть танки, ведучи на ходу вогонь і все змітаючи на шляху, нароблять «шороху» у ворожому розташуванні — і повний порядок в танкових військах! Насправді ж усе значно складніше. Нам майже нічого не відомо і супротивника: про його склад, систему вогню, укріплення з шляху наступу роти. В загальних рисах, звичайно, задум ворога ясний: він всіма силами рветься до Брусилова, Чивину, щоб вийти на шосе Київ — Житомир, а там і Київ поруч. Але ось де і які сили противника розташовані, у штабі бригади знали досить приблизно. Іншими словами, наша атака була не чим іншим, як розвідкою боєм.

Отже, перша атака. Навряд чи є танкіст, який не запам’ятав її на все життя. Мчать уперед на великих швидкостях тридцятьчетвірки, загрозливо похитуючи гарматами, з стовбурів раз за разом, супроводжувані полум’ям і громоподібним гуркотом, вириваються всесокрушающие снаряди; дзвінко вицокують кулемети, обсипаючи противника свинцевим дощем; ревуть потужні двигуни, з-під гусениць летять грудки землі — видовище, що й казати, вражаюче, дух захоплює. Але атака — це і підстерігають танки небезпеки, вимагають від екіпажів передбачливості, мобілізації всіх фізичних і духовних сил. В танк стріляють гармати різних калібрів, у нього спрямовані гранатомети, вогнемети, все інше стрілецьку зброю. На танк скидають бомби, б’ють по ньому з повітря з скорострільних гармат. Сталеву машину вороги намагаються підірвати мінами і фугасами. Для знищення танка противник готує завали, рови, пастки, надовби і багато інші інженерні споруди. Нарешті, бойовій машині небезпечні природні перешкоди: глибокі яри, річки, болота. Як правило, танк іде в атаку з невідомої для екіпажу місцевості, значить, треба постійно дивитися в обидва.

Все це чекало в першій атаці і танкістів 1-ї роти, сформованої переважно з добровольців танкової колони «Приморський комсомолець».

Ось що розповів Масленніков про свої почуття і переживання, починаючи з того моменту, коли мчать на Соловеевку тридцятьчетвірки вступили в зіткнення з ворогом.

— Скільки разів сам собі твердив: ні за яких обставин не показувати перед екіпажем навіть ознак хвилювання або страх. А тут почалося недобре. Чому так зрадницьки тремтять коліна? І руки стали якимись чужими. Все було добре, поки стояли на вихідній позиції, а лише тільки послідувала команда «В атаку!», я став мучити себе невпевненістю, сам не знаючи чому, і гарячково обертати неслухняними руками оглядовий прилад в пошуках мети. Відірвавшись на секунду від окуляра, глянув поверх казенника гармати направо і зустрівся з поглядом заряджаючого, в очах якого було питання: «Що робити, товаришу молодший лейтенант? По нас стріляють». А чорт його знає, що робити! Але робити щось треба негайно. І, намагаючись здаватися абсолютно спокійним, я дав команду: «Бронебой… Залишити! Осколковим, заряджай!» Коли ухнула перший раз гармата і над метою піднявся султан вибуху, я весь перетворився. Від невпевненості і тремтіння в колінах не залишилося і сліду. Навпаки, прийшли така легкість і чіткість дій, така ясність і послідовність думки, як на випускному іспиті в танковому училищі, за який отримав п’ятірку і похвалу від голови державної комісії. Тіло наче злилося з машиною. Руки вловлювали щонайменші люфти підіймального та поворотного механізмів гармати і башти, а права нога, що приводить в дію спусковий механізм, виразно відчула насічку на педалі. І це крізь ні. І це крізь товсту підошву кирзового чобота! «Ну, тепер тримайся, вражина!» — неголосно, але впевнено промовив я і знову різко натиснув на педаль, відправляючи наступний снаряд в ціль…

Зло, квапливо загупали обидва кулемета. Електромотор слухняно повертав вежу то вправо, то вліво, з одного борту на інший. Командир подавав чіткі, лаконічні команди екіпажу. Рукавом скидався великі краплі поту з чола. Заряжающему теж було жарко, але, заразясь енергією командира і мимоволі наслідуючи йому, він вгадував чергові команди та ще до отримання їх тримав напоготові потрібний снаряд.

Звідки-то било вороже знаряддя або танк, і снаряди лягали досить точно. Треба ліквідувати небезпечну вогневу точку, однак для цього доведеться її засікти.

— Правіше двадцять метрів, за сараєм, зупинись! — подав Масленніков команду механіку-водію.

— Звідки ж б’є? — повільно обертаючи вежу, вголос міркував молодший лейтенант. — Ага, ось звідки! — і звернувся знову до механіку: — Бачиш, біля окремого дерева вулиця повертає вправо? Добре, що бачиш. Значить, на повному газу рвони туди, потім проскочи до наступної хаті і замри!

Водій точно справив заданий маневр. Масленніков немов прилип до прицілу, поворотним механізмом трохи пошевеливая гармату.

Минуло кілька десятків секунд довгого чекання, але ворожого пострілу немає. Скільки не крутив заряджає свій оглядовий прилад, ніяк не міг виявити мету, яку засік командир танка. Судячи з подкалиберному снаряду, який він дослав в казенник, там був, напевно, «тигр» або «фердинанд».

Зліва клекотав в несамовитому кипінні запеклий бій, який вели танкісти батальйону, — перший для приморців, — а екіпаж Масленнікова, здавалося, завмер у напруженому очікуванні.

Але ось, нарешті, звично і в той же час несподівано ахнула гармата.

— Ур-ра! — закричав заряджаючий, побачивши дим і полум’я над замаскованої метою.

— Заводь! Вперед по вулиці — триста метрів! — владно пролунала команда. Масленніков помітив, як з-за хат виповз «тигр» і попрямував у бік Дивина. «Та хіба можна упускати таку здобич?!» — блискавично спрацювала думка.

Ворожий танк наближався до наміченого молодшим лейтенантом орієнтиру. Навряд чи гітлерівці підозрювали, що це були їхні останні метри. Дуже спокійно, як на стрільбищі, Масленніков натиснув педаль спуску. Незграбна і неповоротка машина, наштовхнувшись на невидиму перешкоду, зупинилася. Минула секунда, друга. І над моторним відділенням зметнувся стовп чорного диму, а під ним затанцювали язики полум’я. Через баштовий люк один за іншим прожогом вискочили два дебелі гітлерівця і, очманіло розглядаючись, кинулися геть від палаючого «тигра». Чергу лобового кулемета вдарила без промаху.

Перша атака «Приморського комсомольця»

Тридцятьчетвірки батальйону, продовжуючи виконувати завдання, мчали далі вперед. Позаду залишилося невелике село Лысовка. Здалися крайні хати Соловеевки, стіни яких були обставлені жердинами, заплетене стеблами кукурудзи, соняшнику і засипані для утеплення житла опалим листям.

Звідкись із-за будівель пролунав одиночний гарматний постріл. Снаряд розірвався біля танка Овчинникова. Ніби схаменувшись, вдарила, і досить прицільно, ворожа артилерія. Командир роти Бєлов віддав наказ придушити гармати.

Першим в село увірвався танк Костянтина Овчинникова. Вогнем і гусеницями він знищив все, що розташовувалося на вогневих позиціях гітлерівських артилеристів. За ним на граничній швидкості промчав вперед Т-34 лейтената Гуріна, стріляючи то вліво, то вправо і щедро поливаючи фашистів свинцем з кулеметів. Слідом за Гуриным мчали машини Модеста Соколова, Масленнікова та інших танкістів батальйону.

Вирвавшись вперед, молодший лейтенант Соколов побачив які вишикувалися вздовж вулиці ворожу колону. Командир віддав розпорядження маханику-водієві, і тридцятьчетвірка на повному ходу врізалася в скупчення автомашин, тягачів, фургонів, підминаючи під широкі гусениці і днище танка все, що стояло чи намагалася рухатися по вузькій сільській вулиці. Мовчазний стрілець-радист Женя Виноградов немов прикипів до лобового кулемета і влучними чергами косив фашистів, змінивши вже третій диск.

Інші танки, рассредоточившись по селу, самостійно вишукували цілі і розділили їх кулею і снарядом.

Поставлене перед танкістами завдання виконано. Подана команда повертатися. Екіпажі з почуттям виконаного обов’язку вели машини до виїзду з села. Але тут раптово з-за однієї хати виповзла «пантера» і з близької відстані буквально «прошила» борт машини Соколова. Тридцятьчетвірка спалахнула. Язики полум’я з моторного відділення увірвалися в бойове, підбираючись до кулеметних дисків та снарядів, закріпленим на фальшбортах.

Заряджаючий неприродно ткнувся головою в казенну частину гармати, з-під танкошлема струмком потекла кров.

— Залишити машину! — скомандував Соколов, не впізнавши свого голосу. Коли вибрався з люка, відчув різкий біль у правому стегні. Йому на допомогу поспішив механік-водій Пиванов, який перед тим уже допоміг вибратися через передній люк пораненому стрілка-радиста Євгену Виноградову.

— Треба негайно йти: ось-ось почнуть рватися боєприпаси. Де Виноградів? — квапливо запитав Соколов.

Удвох з Пивановым добралися до передній частині танка і остовпіли. Женя перебував у щільному оточенні п’яти або шести ворожих автоматників. І тут пролунав вибух. Женя гранатою підірвав гітлерівців і себе.

Вражені побаченим, Соколов і Пиванов пішли від місця загибелі лише тоді, коли у палаючому танку почали рватися боєприпаси.

Для Євгена Виноградова, як і для більшості приморців, ця атака була першою. І не його вина в тому, що вона виявилася для нього, як і для Миронова, Конобеева, Єрмакова, Бурлаки, останньою. Важко сказати, які риси характеру Євгена Виноградова розкрилися б в наступних боях. Може, він став би відомим не тільки в батальйоні і заслужив би високі нагороди Батьківщини. Але ніхто з його товаришів не сумнівався, що цей хлопець воював би так само сміливо й самовіддано, як і в першому бою. Стрілок-радист Виноградов вважав за краще смерть ганебного полоні, дорого віддав життя, знищивши впритул обступили його ворогів. Багато чого не встиг він зробити не встиг навіть порадувати рідних і близьких першим листом з фронту.

Євген Виноградов та інші наші полеглі побратими були справжніми комсомольцями, вони віддано любили Батьківщину і свято виконали клятву, дану перед відправкою в діючу армію. Що залишилися в живих поклялися пронести їх світлий образ через усе життя і розповісти про подвиги хоробрих нащадкам.

Найглибшим болем відбилися в серцях приморців бойові втрати. Дорогою ціною оплачувався на війні кожен, навіть маленький успіх, важко набувався досвід. Але кожен з полеглих у битві з ненависним фашизмом допомагав залишаються в строю робити нові кроки до нашої майбутньої Перемоги.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: