Переходь на сторону зла | Історичний документ

Наша родина постійно жила в тривозі. Я часто помічав, як мати, злегка піднявши край фіранки на вікні, обережно спостерігала за вулицею. Зрозуміло, ні я, ні дружина, ні Георгій не присвячували мати в наші справи — намагалися не хвилювати, берегли її здоров’я. І вона не питала, куди я часто їжджу на велосипеді, навіщо я, Ніна щотижня навідуємося до Мінська, що за люди приходять до нас у дім, про що ми толкуем з ними наодинці. Але чуйне серце підказувало матері, яким небезпечним справою ми займаємося.

— Йшли б ви, дітки, в ліс, подалі від біди, — сказала вона якось, з острахом дивлячись у вікно.

— Що ти там побачила?

— Знову з-за фіранки підглядає…

— Хто? — здивувався я.

— Сусід, Батура. Стежить він, здається, за будинком.

— Все тобі щось здається, — сказав батько.

— А ти не смійся. Чує моє серце, снюхались Батури з німцями.— Вона важко зітхнула. — Обидва сина дезертирували з Червоної Армії, сидять вдома, і ніхто їх не чіпає. Кожен день до них поліцаї заходять. З чого б це?

— Кравець він, обшиває їх, от і ходять.

— Тільки чи обшиває? — не вгамовувалася мати. — Витягнув свої кращі костюми, вбирається. Тепер, каже, настали щасливі дні, кінець комуністам прийшов.

— Звідки знаєш, що він так сказав? — перебив батько.

— Сусіди кажуть.

— Так, мерзота він порядна, — погодився батько і, зазвичай спокійний, урівноважений, раптом вибухнув: — Холуй проклятий!

Повинен зауважити, що Батури вірою і правдою служили окупантам і, коли наближався час розплати, разом з ними бігли на Захід.

— Припустимо, ми підемо в ліс. А як же ви? — повернувся я до розпочатого матір’ю розмови.

— Наше життя пройшла. Ви, молоді, про себе думайте.

— А чому б і нам з тобою в партизани не податися? — пожартував батько.

— Нічого не станеться, — втішав я мати. — В ліс поки що йти рано, справ і тут вистачає.

В цей час до нас завітав Павло Хмелевський. Ми вийшли у двір. Павло шепнув:

— Поліції дано наказ розіслати всім чоловікам сповіщення про негайної явки в загін «самооборони».

— Цього треба було чекати. «Добровільного» співпраці окупантів з населенням не вийшло.

Націоналісти у своїх газетах, по радіо і в публічних виступах давно закликали білорусів вступати в загони «самооборони». На ці націоналістичні «підпори» окупанти покладали великі надії і не скупилися на всілякі обіцянки. В селах можна було прочитати оголошення, в яких окупанти обіцяли різні привілеї на отримання землі.

Але таких мисливців були одиниці. Тоді окупанти вирішили діяти по-іншому. В кінці травня поліцейські зігнали чоловіків у двір жандармерії. Перед ними виступив «сам» Дмитрієв. Він до хрипоти кричав «про обов’язок справжніх білорусів захищати свою вітчизну від бандитів» (так вони називали партизан) і закінчив загрозою:

— Не підете добровільно — змусимо.

І вірно, незабаром був створений штаб по набору в загін «самооборони».

Комітет вирішив, що треба мати свою людину в цьому штабі. Викликали з села Пянино Олександра Нікітіна. Не зумівши вирватися з оточення під час боїв під Мінськом, армійський командир Нікітін влаштувався в Пянино, створив підпільну групу. Ми знали, що він сміливий і в той же час обережний. Це якраз і потрібно було для тієї роботи, на яку вирішили його направити. Нікітін погодився. Непогано «попрацював» він у штабі «самооборони». Порядку, як правило, не доходили до адресатів. Вони або безповоротно «губилися», або потрапляли зовсім в інші села, де таких людей і в помині не було. Нерідко в той день, коли повістки вручалися старості села для роздачі призовникам, там «несподівано» з’являлися партизани. Якось Олександр приніс нам копію донесення коменданта «самооборони» Прусського мінським гебитскомиссариату, в якому той скаржився на труднощі створення загону, повідомляв про активність партизан в районі. Фашисти запідозрили, що хтось плутає їх карти. Сліди привели до Олександра Нікітіна. Його схопили і відвезли в Мінськ.

Переходь на сторону зла | Історичний документГевеке, який був важко поранений. Дмитрієв їхав у другій машині, і це врятувало його від відплати.

Соц закладки
Соц закладки
Добавить комментарий