Перепочинок на війні | Історичний документ

Влаштувавшись в Понизовском районі, частини і підрозділи дивізії не спускали очей з так званих «Вітебський воріт». Не забували і свої повсякденні військові справи, вели розвідку звичайну, а в окремих випадках і розвідку боєм, сколочували бойові підрозділи, займалися бойовою і політичною підготовкою солдатів.

Проходила через болото партизанська стежка справно несла свою службу. Одного разу в 4-е відділення з’явився начальник штабу партизанської бригади «Баті» капітан Алексєєв. Його направив до мене начштабу дивізії.

Після ділової бесіди оформили нагородні листи та подання на чергові звання військовослужбовцям, які воювали у партизанських загонах. У той час партизани представлялися мені героями-богатирями, людьми високого зросту, особливої мужності і хоробрості. І хоча зростання їх виявився звичайним, але твердості духу, сміливості залишалося тільки позаздрити.

Населення сіл, проявляючи постійну турботу про Червоної Армії, забезпечувало нас худобою, верховими кіньми. Мені дістався оседланный орловський рисак, а мій ординарець Пуголовків вибрав гнідого коня, про яку» чомусь називав «донський», хоча, по-моєму, це була звичайна смоленська кінь.

Якось удвох з ординарцем ми поїхали у віддалений батальйон, що обороняв наш західний ділянку. Виявилося: там готувалася група для глибокої розвідки в тилу противника.

У складі її — мій земляк з Казані, старший політрук П. І. Шилов. Поверталися до вечора, петляючи серед болота. Стемніло. Ми збилися зі шляху і відвернули вліво по вузькій стежці, терявшейся в густих заростях лозняка.

І раптом застрочили два кулемети, у небо злетіло кілька ракет. Зволікати було не можна. Я різко повернув коня в бік, пришпорив. Але тут мій «орловець» загруз у болоті і з труднощами, ривками, вибирався на твердий грунт. Незабаром противник втратив нас.

Ще дві-три черги трасуючими, — і все стихло. Повернувши до села Губи, ми зустріли групу бійців охорони і з’ясували: за болотом — німці. Сержант навіть повідомив, що тут вони не мають траншей і дзотів.

З настанням теплих днів сотні людей стали хворіти фурункульозом. Як говорили тоді, «давала про себе знати» зимова застуда. До честі лікарів лікування налагодили зразково.

Проводилася проста, але дуже ефективна міра: переливання власної крові. Я теж був близько тижня в медсанбаті, випробувавши її на собі. Здавалося незвичайним: боїв не було, а напруга в 430-м медсанбаті не спадала.

Влітку 1942 року для нашого 4-го відділення штабу найважчим виявився контроль за похоронною командою. Поховання загиблих начебто було налагоджено, карта могил велася. Але дивізія тепер опинилася в десятках кілометрів від тих місць, де взимку йшли бої.

До цього команда діяла в смузі інших сполук. Не так-то просто було виділити загиблих наших частин. Доводилося перевіряти медальйони, звіряти їх із списками, які ми передавали начальнику команди.

А тут прокурор дивізії Калмиков заявив мені, що є відомості, ніби «обозники» підозріло довго не здають майно і гроші дивизионному интенданту. Треба розібратися по суті.

Начальника команди викликали в 4-е відділення. Розмова була важкою. Дійсно, в обозі похоронної команди накопичувалось продовольство, в тому числі полбочки коров’ячого топленого масла, сотні кишенькових і наручних годинників, значна сума грошей. Все це було здано за описом.

Через кілька днів я продовжив перевірку поховань воїнів. Пішов верхом, з ординарцем. Між Щеткино і Верхнім Узвозом зупинилися, щоб подивитися на місто Веліж. Він лежав у неглибокій улоговині і видно далеко у глибину.

Був сонячний полудень. Не злазячи з сідла, я спостерігав у бінокль ту частину, яка була зайнята нашими військами, потім іншу, велику, з древнім собором, в якій знаходилися німці.

З дзвіниці собору, мабуть, йшла коригування артилерійського і мінометного вогню. Але не думалося, що нас бачать: неподалік був ялиновий ліс. Однак незабаром ми почули характерний звук: розірвалася перша міна. Різко повернувши коня, я по сирій оранці взяв убік. Позаду ще шубовснула міна. Мій рисак рвонувся вперед, але через два-три стрибка раптом осів на задні ноги. Під’їхав їздовий. Міни більше не падали: ми опинилися поза видимості з боку собору.

Важко було розлучатися з «орловцем». Що було робити? В його крупі була велика рана, перебита задня нога. Єдине, що могло вгамувати страждання коні — це смерть.

На зворотному шляху ми повідомили про те, що трапилося людям якогось тилового підрозділу і порадили їм розпорядитися «полеглої в бою» конем.

Перепочинок на війні | Історичний документ

Невдовзі стався випадок, який надовго став сенсацією в нашій дивізії. Над селом, яку займав штаб, майже щодня пролітали «Юнкерси-87». Вони поверталися на свої аеродроми. Комендант штабу, виконуючи наказ комдива, суворо стежив, щоб по літакам не стріляли. Це привернуло б увагу противника. Але одного разу годинникової не встояв, бачачи, як зовсім низько, прямо на наш будинок, летів величезний літак з ясно помітними хрестами. Як виявилося, гвинтівка годинного була заряджена бронебійними патронами. Боєць зробив кілька пострілів і потрапив у бак літака. Машина задиміла. Почувши стрілянину під вікном, я вибіг на вулицю, накинувся на вартового: «Чому стріляєш, хто дозволив?» Він у відповідь: «Товаришу начальник, я збив літак. Впав за селом».

Я пішов до командира дивізії. Але там вже про все знали. Багато самі бачили, як загорівся і впав «Юнкера». Важко уявити, як поставиться до порушення наказу Н. М. Міщенко. Але його рішення було справедливим. Хоча боєць і не послухався, проте завдав ворогові великої шкоди. «Зроби йому зауваження і склади реляцію на орден «Червоної Зірки», — розпорядився комдив.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: