Партизанам не сподобався ремонт мосту

По сусідству з Погарским районом розташовані Почепський і Трубчевський. У всіх районах лісу розкидані острівцями по степу та полях, і важко там діяти. Тільки великі Ромасухинские лісу на правому березі Десни цілком підходили партизанам бази. Одним з перших в тих лісах влаштувався загін імені Чапаєва, яким командував Василь Іванович Кошелєв — відчайдушно хоробрий і добре підготовлений у військовому відношенні людина. Купрін вважав, що доцільно об’єднати свої сили з загоном Кошелева.

І об’єднання відбулося. Воно налічувало понад півтисячі добре озброєних бійців. Купрін став комісаром загону, Кошелєв — командиром. Людей розбили на роти, взводи, відділення, ввели військову дисципліну — все як у регулярні частини Червоної Армії. Незабаром загарбники відчули на собі силу партизанських ударів.

Спершу Сельгиков очолював відділення. А після кількох вдало проведених операцій йому доручили командування взводом. У його підрозділ потрапили і бійці з колишнього Погарського загону — Іван Сидоренко, Володя Зубів, Федір Бырдин і богатир Іван Щербаков, про який говорили, що його можна запрягати в пушку.

Навесні 1942 року партизани Брянщини стали одне за іншим звільняти села. Загін імені Чапаєва за кілька днів зумів вигнати фашистів з населених пунктів Витимли, Запесочное, Евдоколье, Мурахи. З травня по серпень в Погарському районі гітлерівців витіснили із сорока шести сіл. За сотні кілометрів від фронту, в глибокому ворожому тилу, була встановлена Радянська влада. Загін Кошелева виріс в бригаду імені Чапаєва і в неї тепер входили нові загони — імені Степана Разіна, Фурманова, Суворова. Лейтенант Сельгиков був затверджений начальником штабу загону імені Степана Разіна.

Бомбардування почалася трохи світло. На ходу одягаючись, Михайло вискочив з хати, не розуміючи спросоння, що сталося. Над селом злітали фонтани розривів, біля площі горіла хата, несамовито гавкали собаки. Спочатку він думав, що налетіли літаки. Але небо до горизонту було чисте. Значить, артилерія стріляла снарядами великого калібру з боку станції Судость. Потім заговорили гармати звідкись праворуч. Дізнався: батарея бригади. Почалася артилерійська дуель. «Що ж все-таки сталося?» Михайло осідлав свого коня і поскакав у штаб бригади.

Біля ганку будинку, де знаходився Кошелєв, юрмилися партизани. Почув слово «бронепоїзд». Василь Іванович когось лаяв:

— Звичайно, прогавили. І я свалял дурня, про цей міст вчора не запитав.

— Його ж ціла німецька рота охороняла, — сказав командир загону Павло Клецкин.

— Поки будували, охороняла. Та не в роті справу. І у тебе рота. — Кошелєв сіл. — Що робити будемо?

— Треба знову підірвати, — сказав Купрін.

— Це, звичайно, так, Георгій Семенович. Але проґавили, ось що прикро. А тепер непотрібні жертви.

Михайло здогадався, що мова йшла про Чубаровском мосту через Судость. Кілька місяців тому партизани його підірвали, і залізниця була виведена з ладу. Німці заходилися відновлювати його і зробили це швидше, ніж розраховували в загоні. І ось в партизанський край увірвався фашистський бронепоїзд.

— За цей міст доведеться воювати, — вже спокійно сказав Кошелєв. — Там і часових вони понаставляли, і поруч сторожова рота, і сапери ще не виїхали. Всі підходи доведеться брати з бою. Людей втратимо.

— А якщо тихо? — нерішуче запропонував Сельгиков.

— Тихо — це, зрозуміло, краще. А ти зумієш тихо?

— Спробую, Василь Іванович.

— Раз так, підбирай добровольців.

До узлісся розвідники йшли разом з загоном. Перед спуском до річки Клецкин і комісар загону імені Степана Разіна Костянтин Ковальов зупинили партизанів і ще раз попередили: головне — тиша.

Ніч була літня, тепла, і зірки здавалися близькими. Звиклі до темряви очі бачили далеко. Ось метрах в двохстах річка, а он ажурний силует мосту, до нього всі чотириста. Тут доведеться повзти. Михайло Сельгиков, поводячи плечима, оглянув себе в чужій, німецькій формі. Так само одягнені Володя Зубів і Федір Бырдин, — вони підуть з ним.

Партизанам не сподобався ремонт мосту

З темряви виринув партизанів і доповів, що десять хвилин тому німці змінили вартових.

— Пора, — сказав Михайло. Він повз попереду, за ним — Володя і Федір. Сто. Двісті. Триста метрів… Важко дихати, шалено стукає серце. Зупинився, прислухався — тиша. А ось і тихий поштовх в ногу. Значить, його наздогнали товариші. Кілька хвилин лежали так, відпочиваючи, придивляючись. Нарешті Михайло побачив вартового, — той повільно йшов по насипу, зовсім поряд з залізними ґратами ферми. Потім брязкання кованих черевиків по металу, вартовий повернувся і пішов у зворотному напрямку.

І знову мокра трава бризкає росою в обличчя. У самій насипу ще перепочинок. І знову легкий поштовх в ногу: «Ми тут». Останній метри найважчі. А потім — короткий кидок.

Коли труп вартового була відтягнута з насипу, Михайло надів каску і вийшов на міст, прихопивши «бесшумку» (гвинтівка з муфтою на дулі). Тепер, якщо що, вона могла послужити добру службу. Попереду нікого. Дав знак Володі доповісти Клецкину.

І ось уже його, Сельгикова, короткі трофейні чоботи клацають по мосту. На середині зупинився, побачивши, що йде назустріч вартового. Повільно, повільно йшов він з того берега. «Стріляти? Ні, краще почекаю!..» Михайло притулився до поручнів, плюнув у воду. А солдат йшов і йшов у його бік.

— Макс! — гукнув німець і зупинився.

Михайло помітив, що автомат у годинного на ремені за плечима. «Не встигне…». Михайло підняв гвинтівку і вистрілив. Солдат позадкував і впав на міст. Шум від падіння фашиста, від брязкоту шлепнувшегося на ферму автомата здався Михайлу вибухом. Він відбіг до свого берега і став чекати. Потім в саме вухо почав дихати Бырдин:

— Сплять. Тихо все.

І вже поруч Клецкин:

— Я на той берег, з заслоном. А ти тут з мінерами.

По мосту через Клецкиным пройшла ланцюжок партизан, пронесли кулемет. Михайло дав команду мінерам почати підвішувати тол. Його виймали з вещмешков вже зв’язаним по кілька шашок і прикручували під балками біля кам’яного бика. Швидко працювали підривники, а час летіла ще швидше. Скоро можна було очікувати зміни вартових.

— Навіщо такий довгий кінець? — сказав Михайло, коли все було готово. Витягнувши фінку, вкоротив кінець бікфордового шнура. — Передайте Клецкину, нехай виводить людей!

Від мосту до кущів бігли, не ховаючись, лише б швидше. Вибух трусонув землю. Небо на сході починало рожевіти. Вже у чагарнику на пагорбі Сельгиков і Клецкин зупинилися і кілька хвилин у бінокль роздивлялися те, що залишилося від мосту. Опора до половини була знесена, ферма зігнулася кутом і осіла до самої води.

— Не скоро тепер налагодять. А якщо і налагодять, знову сходимо.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: