22 квітня наш танковий батальйон підійшов до Teltow-каналу.
— Друзі мої дорогі, адже це вже Берлін! — вигукнув молодший лейтенант Ушаков.
Так, перед нами лежала околиця столиці гітлерівської Німеччини, але до самого центру її ще було далеко. Належало не тільки форсувати канал з забетоновані високими берегами, але і подолати всі заслони, всі опорні пункти, споруджені на кожній вулиці Берліна, де ворог буде чинити відчайдушний опір.
Після потужної артилерійської підготовки 24 квітня ми форсували Teltow-канал в районі Штансдорфа. І в цей же день стало відомо, що 71-я механізована бригада нашої 3-ї гвардійської танкової армії південно-східніше Берліна, в районі Бонсдорфа, з’єдналася з військами 1-го Білоруського фронту. А 25 квітня західніше Берліна з ними з’єдналися війська наших сусідів, 4-ї гвардійської танкової армії. Берлінська угруповання гітлерівців була повністю оточена.
— Ось це порядок у танкових військах! — задоволено сміючись, вигукнув Степан Тюленєв.
— Так, Берлін в кільці. Ура, брати-танкісти! — підтвердив комбат Георгій Костянтинович Рибалок.
Які тільки засідки, перешкоди і пастки не влаштовували нам фашисти! Майже кожен будинок і підземні комунікації цього величезного міста були перетворені фашистами в опорні пункти. По танках били «тигри», «пантери», «фердинанди», зенітні і протитанкові знаряддя, за нашими машинами полювали фаустпатронники. А скільки життів відібрали ворожі снайпери! Від кулі, випущеної ними, загинув і заступник командира нашого батальйону по стройовій частині гвардії капітан Киташев.
Але радянських воїнів, що відстоюють праве діло, вже ніщо не могло спинити. День у день з 26 квітня по 1 травня наші війська метр за метром, будинок за будинком, квартал за кварталом пробивалися до центру Берліна. Пробивалися, трощачи і зламуючи ворожу оборону, поливаючи свій шлях кров’ю, втрачаючи випробуваних товаришів.
У місті все кругом гриміло, вило, свистіло, верещало, охало і стогнало. Від потужних авіабомб і снарядів руйнувалися перетворені супротивником доти будівлі з метрової та півтораметрової цегляною кладкою. У повітрі висіла густа пелена цегляної пилу. Пил проникала в усі найменші щілини танків, щільним шаром засипала оглядові прилади і приціли, лізла не тільки в очі, вуха, рот, але, здавалося, проникав навіть у шлунок.
…Страшний удар болванки перервав атаку тридцятьчетвірки. Машина загорілася. На щастя, ніхто з екіпажу серйозно не постраждав.
Контужений командир гармати гвардії сержант Степан Тюленєв, витягнутий автоматниками десанту з палаючої машини, прийшов в себе в підвалі напівзруйнованого будинку. Дізнавшись, що лейтенант, командир взводу десантників, убитий, він прийняв командування підрозділом на себе і повів автоматників на штурм наступного опорного пункту ворога.
Атака, за нею ще одна. Але ось блиснуло полум’я, і ударна хвиля жбурнула Степана у воронку. Вибух ще одного снаряда присипав його уламками цегли неподалік від зруйнованої стіни. Коли вцілілі автоматники, обдираючи до крові руки, розібрали завал і витягли Тюленєва, він був у непритомному стані, і життя в ньому ледь жевріла…
Йшли останні години битви за Берлін. 2 травня гарнізон столиці фашистського рейху під нищівними ударами військ 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів капітулював. Над рейхстагом вже було Знамено Перемоги.
Як відомо, наша 3-я гвардійська танкова армія імперську канцелярію і рейхстаг безпосередньо не штурмувала. Це випало на частку частин і з’єднань 1-го Білоруського фронту. Проте всі рыбалковцы, як і кожен воїн, який брав участь у штурмі Берліна, вважали своїм найпершим обов’язком з’їздити або сходити до рейхстагу і поставити на його стінах або колонах свій підпис.
Цього, на жаль, не зміг зробити один з останніх залишалися в строю ветеранів-приморців Степан Васильович Тюленєв. Тяжко поранений і контужений, потрапив у госпіталь напередодні падіння Берліна, за кілька днів до такої довгоочікуваної Перемоги. Лікарям, медичним сестрам та няням-санітаркам ще довгі місяці належало наполегливо боротися за життя зовсім молодого, але навченого ратним досвідом танкіста.
Не змогли залишити свої підписи на рейхстазі багато добровольці танкової колони «Приморський комсомолець» з числа тих, кого проводжали в бій з Далекого Сходу, хто отримував на Уралі новенькі тридцятьчетвірки з блискучими табличками на броні, — вони полягли смертю хоробрих у жорстоких боях за визволення Правобережної України, Польщі і самого німецького народу від коричневої чуми фашизму.
Не дочекалися світлого дня Перемоги мільйони радянських воїнів, які віддали життя в жорстокій битві з фашизмом. Але вони незримо стояли біля стін поваленого рейхстагу, над яким гордо майоріли червоні прапори — символ тріумфу нашого волелюбного народу, символ непереможності створеної великим Леніним Країни Рад. Полягли в битвах навіки залишилися з нами, вони живі у вдячній пам’яті народу.
На зміну вибулим з ладу приходили нові бійці. Вони дбайливо зберігали і примножували традиції танкістів армії Рибалко, традиції радянської гвардії, традиції своїх бригад і підрозділів. Не впустили славу своїх попередників і екіпажі танкової роти «Приморський комсомолець», у свій час укомплектованої добровольцями з Далекого Сходу.