Однаково втечемо!

Михайла Дев’ятаева і його товаришів по неволі, льотчиків Вандышева і Кравцова, на транспортному літаку перекинули далі, в тил, в пересильний табір під Варшавою. Полонені зазначили про себе: значить, швидко йде наступ радянських військ, якщо їх стали возити на літаку.

Гітлерівці, несучи великих втрат в навчених льотних кадрах, намагалися переманити полонених пілотів на свою сторону. Їм спочатку повернули форму, повернули ордена. Під час одного з допитів офіцер з розвідки намагався переконати Дев’ятаева: опір безглуздо, ось-ось з’явиться «секретна зброя», Німеччина все одно переможе.

— Як же ви переможете, якщо відступаєте на всіх фронтах? — резонно поцікавився полонений. — Ніяке зброю вам вже не допоможе!

Найбільша віра в нашу перемогу — в кожній фразі Дев’ятаева. У протоколі допиту від 27 липня читаємо:

«Всі впевнені в перемозі. Радянський Союз за останні три роки набагато перегнав Німеччину у масовому виробництві сучасного озброєння (насамперед літаків і танків). В цьому відношенні в СРСР ведуться подальші роботи, так що Німеччина повинна бути переможена перевагою російського озброєння».

Були й інші спроби переманити військовополонених на свою сторону. В перші дні перебування в таборі Девятаєв почув про незвичайну мітингу, на який зігнали полонених офіцерів. Вгодований, нахабний і цинічний зрадник, агітатор з власівській армії, розповів, як привільно живеться йому у німців, закликав переходити на службу до гітлерівців. Це не тільки збереже життя, але і допоможе урвати свою частину благ в результаті близькою вже перемоги «завойовників світу».

Полонені мовчали. Несподівано слово взяв старший серед них, полковник Олександр Ісупов. Гітлерівці, вирішивши, що на цей раз «клюнуло», дозволили Ісупову говорити. Але що він говорив, що казав?! Відкрито висловивши своє презирство до зрадника, Ісупов заявив: дні фашистського рейху полічені, не здаватися, а вести боротьбу з ворогом навіть тут, в полоні, — борг радянських людей. Мітинг був зірваний. Олександра Ісупова та кількох його найближчих товаришів, старших офіцерів, закували в наручники і відвезли.

А наступ радянських військ продовжувався. Військовополонених перевезли в Лодзинський табір. Девятаєв зустрів знайомого по 2-му Українському фронту льотчика Івана Пацулу. Насилу впізнав він у оборванном бородаче з жовтим, набряклим обличчям колишнього здорованя і балагура Івана. Пацулу збили під час розвідувального польоту в районі Корсунь-Шевченківського.

Дивлячись на живі скелети в лахмітті, новачки жахнулися: невже це льотчики, офіцери? Двісті грамів ерзац-хліба з тирсою, літр баланди з кормового буряка, коричневі помиї, іменовані «кава», — денна норма харчування! Тортури, знущання, нелюдське поводження — норма поведінки есесівців до радянськими людьми.

Те, що Девятаеву здавалося часом зловісним сном наяву, було по-німецьки ретельно розробленої, по-садистськи витонченою системою вибивання людської гідності з полонених. Знеособити, вселити рабську покірність, довести людину до полуживотного стану — ось чого домагався Гіммлер у своїх таборах. Слабкі, хворі, виснажені люди вмирали самі. Непокірних знищували. З решти вони мріяли зробити витривалих, безвідмовних рабів.Однаково втечемо!в’язням. Де йому було знати, що Михайло Девятаєв, ледве стояв на ногах, шепотів товаришам: «однаково втечемо!»

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: