Нова бойова завдання

56-я гвардійська танкова бригада перебували під Києвом, на зазначених командармом позиціях і чекали наказу про перехід в наступ. Події розвивалися стрімко.

Нова бойова завдання полягало в тому, що 56-й бригаді, призначеної передовий загін 7-го гвардійського танкового корпусу, належало в ніч з четвертого на п’яте листопада прорвати оборону противника, вийти в Святошино, «осідлати шосе Київ — Житомир, з тим щоб не випустити з міста ні одного німця .

Часу залишалося мало, а комбригу і начальнику штабу потрібно було ще оцінити обстановку і врахувати масу всяких очевидних і непередбачених обставин, які могли виникнути в нічному бою при прориві ворожої оборони. Праворуч і ліворуч — ліс, вікові сосни, могутні дуби. Батальйони в бойову лінію не розгорнеш. Рухатися можна тільки через Пущу-Водицю, по Гостомельському шосе. Прийняли рішення йти колоною: попереду на трьох танках — розвідники, за ними — головна похідна застава; протимінні танки-тральщики; два танкових батальйони; приданная батарея самохідних артилерійських установок; мотострілецький батальйон і підрозділ саперів — десантом на тридцатьчетверках; медсанвзвод — в середині колони; в дрібні сутички не вплутуватися; першими вогню не відкривати.

Листопадова ніч повновладно вступила в свої права. Темінь непроглядна і дощик мрячить. Для того щоб механіки водії могли з відкритих люків хоч що-небудь бачити, на кормі кожного попереду танка зміцнили по шматку білої тканини. Це біла пляма була єдиним орієнтиром, якщо не брати до уваги іскри з вихлопних труб.

Збудували колону на лісовій дорозі головою в бік Пущі-Водиці. Звідти лунала безладна стрілянина. Було видно різнокольорові траси куль. Зрідка «кумкали» міномети. Командири танків, налаштувавши на прийом радіостанції, чекають сигналу. Залпи «катюш» раз за разом розривають осторонь Горенки похмуру ніч, і через кілька секунд осторонь ворожих позицій спалахує заграва; усе це супроводжується пекельним виттям і гуркотом, до чого не можуть звикнути навіть бувалі фронтовики.

Але ось сигнал, і воїни бригади, зціпивши зуби, рішуче рвонулися на танках вперед. Проскочили Пущу-Водицю. По боках вгадувалися будинку. В них — жодного вогника. Зате навколо частими іскорками спалахують автоматні черги. Хто стріляє і куди — зрозуміти неможливо, та й ніколи розбиратися. На трамвайній колії темніють бездіяльні вагони. Дачне селище наповнений рокотом танкових двигунів. Вся бригадна колона в зімкнутому строю. Тільки розвідка і головна похідна застава попереду, на належному відстані. Комбриг і начштабу безперервно підтримують з ними радіозв’язок. Ось вже і поворот направо через трамвайне полотно. Під гусеницями скрегоче кругляк. Праворуч і ліворуч, впритул темніє ліс. Раптом праворуч замиготіли вогники стоп-сигналів.

— Бачу автомобілі супротивника, йдуть з боку Гостомеля, — доповідає комбригу начштабу Мєтєлєв.

— Ніяких дій, тільки вперед! — почувся в навушниках голос командира бригади.

Такі ж доповіді надійшли і від розвідки. Опору наступаючим супротивник не чинив. Мабуть, брав за своїх. Коли танк Метельова досяг Гостомельського шосе, що наближався праворуч легковий автомобіль трохи не врізався в гусеницю тридцятьчетвірки. На мить яскравим світлом блиснули фари. Як тільки очі знову звикли до темряви, стало видно, що ворожа автомашина, мотнувшаяся вправо, перекинулася в кювет, фігури, які борсалися в ній, вискочили надвір і почали ховатися в лісі.

«Чорт з ними, нехай драпают, перешкодити вже не зможуть», — подумав начштабу бригади.

Незабаром від останнього командира танка надійшов доповідь: ззаду прилаштувалася довга колона німецьких вантажівок, сигналять світлом, вимагаючи поступитися дорогою.

— А ти тримайся посередині, жодної не пропускай! — відповів майор.

— Досяг хутора Берківці. Все забито технікою, а який — не розібрати, — доповідає командир взводу розвідників лейтенант Макєєв.

— Без зволікання — вперед! — зазвучав у танкошлемах голос комбрига.

Напруга щохвилини наростало. Всі добре розуміли, що бригада, незважаючи на темряву, не зможе довго залишатися «невидимкою». Дійде, нарешті, до гітлерівців, що в їх тил прорвалися радянські танки, і тоді почнеться те, що зазвичай називають боєм в оточенні, де немає тилу і флангів, а скрізь — передній край, де навколо бушують смерчі, які неминуче вирвуть з лав б’ються багатьох бойових соратників. І на допомогу особливо розраховувати не доводиться. Може статися, що її зовсім не буде. Тому треба з самого початку битися впевнено, з потроєною енергією, сподіваючись насамперед на свої сили, на цих міцних хлопців, які без сумніву, зможуть постояти за себе і помститися за загиблих друзів — завдати відчутної шкоди ворогу.

Кожен воїн, вдивляючись у темну пелену ночі, до болю в руках стискав зброю в повній рішучості і готовності застосувати його з максимальною користю, а якщо прийде крайній випадок, то дорогою ціною віддати життя.

— Перебуваю в квадраті… — в голосі Макєєва тривожно радісні нотки.

— Каламину! Рабиновичу! Приступити до виконання завдання подав команду комбриг.

Це означало, що 1-й танковий батальйон розосередить свої танки праворуч від дороги, 2-й— зліва, автоматники почнуть «прочісувати» вдома, а мотострілецький батальйон перекриє шосе, яке конче потрібно гітлерівцям.

Майор Мєтєлєв, помітивши, що крізь закриті віконниці одноповерхового будинку пробивається вузька смужка світла, наказав зупинити танк. Давши вказівку командиру взводу автоматників перевірити, хто це там не спить, сам теж попрямував за ними. Біля ганку метнулися Гена, хтось охнув, потім грюкнули двері. Коли Мєтєлєв потів в будинок, його очима постала картина: у світлі карбидок під дулами автоматів наших бійців стояли піднятими руками ошелешені гітлерівці — офіцери і солдати — всього десять чоловік. На двох столах — топографічні карти, безліч паперів і кілька польових телефонів.

— Обеззброїти!

Наполегливо зазуммерил один з телефонів.

Полонені покосилися на нього байдужими поглядами, а в очах фашистського підполковника майнула якась іскра надії. Це не вислизнуло від уваги гвардії майора Метельова. Потрібно було терміново приймати рішення. Але яке? Гудки апарату поторапливали, а слушна думка, як на зло, не приходила. Нарешті майор, окинувши поглядом полонених, швидко підійшов до підполковника, і, зваживши» в руці пістолет, сказав, кивнувши і строну телефону:

— Заген зі, биттэ: хір іст алеї гут! Ферштеен зи? Шнэль! (Скажіть, будь ласка: тут все добре! Розумієте? Швидко!).

Зблідлий підполковник, в готовності найкращим чином виконати наказ радянського офіцера, побіг до телефону, але перестарався: похапцем, зачепившись за стілець, гепнувся на підлогу. Вважаючи, що зараз прогримить фатальний для нього постріл, він квапливо піднімаючись, пробелькотів:

— Момэнт, айн момэнт… «Хір іст алеї гут!» О, майн гот!.. (Хвилину, одну хвилину… «Тут все добре!» О, господи!..) — і, мабуть, вважаючи свої дії недостатньо переконливими, раптом істерично закричав: — Гітлер капут! Гітлер капут!

— В цьому ми не сумніваємося, — погодився Мєтєлєв, — але ти давай швидше до телефону.

— Яволь, яволь! Тэлефон! Їх ферштэе трохи по-російськи, — підполковник тремтячими руками схопив трубку і дав необхідний відповідь.

— Відшукати підвал — і полонених туди. Виставити охорону! — наказав начальник штабу бригади командиру взводу автоматників.

Нова бойова завдання

— Товаришу гвардії майор, вас на зв’язок викликає комбриг, — доповів стрілець-радист метелевского танка.

— Ну, що там у тебе? — запитав Малік.

— Все в порядку. Захопили штаб артилерійського полку. Взяли в полон десять гітлерівців, з них — сім офіцерів. Трофеї — багато карт і інших секретних документів.

— Вітаю. Молодець, Василь Петрович! «На ловця і звір біжить» — виправдав цю прислів’я.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: