Після важких боїв на підступах до Києва в районі Радомишля місце збору було призначено в Ясногородці. Але повернулися з 56-ї гвардійської танкової бригади далеко не всі.
Про те, що ворог до столиці України не пройшов і ніколи більше не пройде, було ясно кожному солдату. А ось коли ми погоним фашиста в хвіст і гриву далі до кордону — це питання теж був на кінчику мови у кожного солдата. Для здійснення такого завдання потрібен був могутній броньований кулак. Ми бачили, як дорогою Київ — Житомир проходили новенькі тридцятьчетвірки. Стало бути, інші бригади нашої 3-ї гвардійської танкової армії отримали поповнення. А ми коли?
На наступний день, до нашої величезної радості 1-ю роту відправили на невелику залізничну станцію Буян, що між Києвом і Коростенем, зустрічати ешелон.
Розвантаження пройшла організовано, не було ніяких НП (надзвичайних подій), обійшлося й без повітряного нальоту. Тут же, на апарелі приступили до укомплектування бойовими машинами та особовим складом нашої 1-ї роти — танкової роти «Приморський комсомолець». На зміну полеглим і вибув з ладу ставали нові бійці.
Розповіли новачкам про коротку, але вже славної історії танкової колони. Командиром роти був призначений Герой Радянського Союзу Семен Коновалов, заступником по технічній частині — я.
На ветеранів-приморців танкісти з поповнення поглядали з повагою.
…30 грудня отримали наказ на марш. Всі командири танків, затамувавши подих, слухали неголосний гомін командира роти. Завдання зводилася до того, що танкова рота повинна здійснити марш через такі-то і такі-то населені пункти, перетнути шосе Київ — Житомир і зосередитися в невеликому селі Вишеньки, в семи кілометрах на південний захід від Житомира.
— В дорозі можливі зустрічі з противником, — продовжував командир роти, по-волжски окая, — тому наказую дивитися в обидва. Попереду, на встановленої дистанції, командир першого взводу старший лейтенант Макєєв. Радіостанції постійно тримати на прийомі. Всі! По машинам! — такою командою закінчив наказ на марш Коновалов.
Сергій Федорович Макєєв відзначився при визволенні Києва. Тоді ж був поранений. За винятковий героїзм, мужність і стійкість представлений до звання Героя Радянського Союзу. Підлікувавшись у госпіталі, старший лейтенант Макєєв поспішив повернутися в стрій і тепер прийняв перший взвод в танковій роті «Приморський комсомолець».
31 грудня, у другій половині дня, ми зосередилися у Вишеньках. Висловлюючись військовою мовою, це був вичікувальний район. Тепер нас цікавило питання: куди буде спрямована і коли призначено атака?
На наступний день о шостій ранку мене розбудив ротний.
— Витягай колону на Троянів. Через годину атака.
До Троянова якихось шість-сім кілометрів. З бойового наказу на атаку стало ясно, що перші п’ять кілометрів рота йде колоною по шосе, за містком розгортається в бойову лінію і на граничній швидкості, з вогнем вривається в районний центр. (Тоді Троянів був райцентром Житомирської області).
…Ранкову тишу першого дня нового, 1944-го року порушив гуркіт танкових дизелів. Противника не чути. Рота повільно рушила вперед. А ось і рубіж розгортання. Автоматники розсипалися в ланцюг і, під прикриттям танків, пішли слідом, поки не відкриваючи вогню.
— Добре, так, без бою, взяти Троянів, — кричить мені на вухо Кожанов.
Попереду стали вгадувати обриси окремих будинків. Раптом звідти яскраво мигнуло кілька спалахів, а потім по вухах різко вдарили звуки гарматних пострілів і засвистіли снаряди. У відповідь дружно загриміли гармати тридцятьчетвірок. Відкрив вогонь і Чумак.
Лівіше нашої машини, біля самої дороги, яскраве полум’я освітило на танковій башті цифру «3». Це бортовий номер Макєєва.
— Макєєв горить! — підтверджує Кожанов.
Через секунду-іншу на палаючому танку став повільно приподыматься люк заряджаючого. Трохи відкриється і знову опуститься, а полум’я лиже вежу. Значить, він тяжко поранений, не може впоратися з люком.
Якась сила кинула нас вперед. Забувши про все, ми скотилися з броні і що було духу кинулися до танку Макєєва. Але потужна вибухова хвиля кинула мене і Кожанова на землю: від наступного удару болванки здетонував боєзапас…
Так у бою за невелике українське містечко загинув разом з екіпажем Герой Радянського Союзу москвич Сергій Федорович Макєєв.
Тридцятьчетвірки ведуть вогонь на граничному режимі. Три передніх танка «прасують» фашистські окопи і щедро поливають їх кулеметним вогнем. Вже чітко видно крайні хати Троянова. Але тут щось незрозуміле сталось з «дев’яткою». Танк з цим бортовим номером вів ветеран-приморець Микола Кульманів. Видно було, як він вправно «прочихвостив» окопи першої лінії. А зараз машина зупинилася, здригнулася раз, другий і завмерла…
Біжимо до танку. І раптом — вжимающий в землю виття міни! Розтягнулися на снігу. Загриміло зовсім поруч, засвистали осколки, забарабанили грудки мерзлої землі по спині і понесло нудотним запахом вибухівки. Підняв голову — Кожанов лежить без руху, а шинель на спині располосована осколком. Миттю до нього, перевертаю не ворушиться.
— Ти живий?
— Здається, живий, відповідає старшина, обтрушуючись.
Повземо до «дев’ятці». Зовсім трохи залишилося, метрів двадцять. І раптом вежа почала поволі повертатися, трохи піднявся ствол гармати, наче в пошуках мети. Потім стовбур на секунду завмер, і гримнув постріл.
Там, куди полетів снаряд, злетіло полум’я і пролунав гучний вибух,
Коли ми наблизилися до машини, то на снігу побачили, що спливав кров’ю, стрілка-радиста, а трохи далі — вже бездиханного Миколи Кульманова з кулеметом у руках.
Радист слабнучим голосом розповів, що командир і заряджаючий, будучи тяжко пораненими, самі вибратися з танка вже не могли, а от знищити «пантеру», ту саму, яка їх підбила, ще вистачило сил.
Вже два танки втрачено в цій атаці, але інші рвуться вперед. Ось машина командира роти, вертевшаяся дзигою на ворожих траншеях, раптово зупиняється, ніби наштовхнувшись на невидиму перешкоду, і над моторним відділенням здіймаються косми диму з яскравими язиками полум’я.
— Коновалов горить! — повідомляє Кожанов те, що бачу і я.
гітлерівці, почувши шум наближення наших танків, вискакували з хат в нижній білизні, горланячи: «Руссише панцерн!».