Непередбачений випадок – Історичний документ

Після прориву ворожої оборони на Сандомирському плацдармі наша 56-я гвардійська танкова бригада у складі 3-ї гвардійської танкової армії все глибше просувалася на захід.

Рухаючись в похідній колоні, посматриваем на карту. Скоро повинна бути Ніда — притока Вісли. За цей водний рубіж суперник напевно буде чіплятися зубами. Тоді, звичайно, буде не до жартів.

Попереду — сосновий гай. Звіряємося з картою — «наша», маршрутна. За нею дорога повинна повернути вліво і спуститися в заплаву річки. Так і є. З-за повороту погляду відкрилася річка.

Вискочивши з гаю, вийшли на засніжену долину, зигзагоподібно порізаний руслом Ніди. На тому боці річки, метрах в п’ятистах, виднілася село.

Танки батальйону з ходу пішли в річку. Під гусеницями лід кришився, ззаду бойових машин з клубами вихлопних газів і пари вихлюпувалася, нуртуючи, холодна зі свинцевим відливом вода.

Ворожа артилерія відкрила побіжний вогонь. Султани вибухів почали перекручувати сніговий покрив долини і піднімати з-під слабкого льоду високі фонтани води.

Тридцятьчетвірки негайно відповіли з гармат і кулеметів, ні на хвилину не припиняючи форсування річки.

Танки окатывало мало не до веж. На щастя, жодна машина не знижувала ходу, а передні вже вибралися на протилежний берег і, набираючи швидкість, з наростаючим гуркотом двигунів помчали до вивергає вогонь окопів противника.

Входять в річку останні танки, в тому числі й наш.

Натхнені загальним успішним форсуванням, ми і не підозрювали, що саме нам непередбачений випадок приготував випробування. Механік-водій, закривши, як годиться, свій люк, поставив його на засувку. Однак у момент входу в воду танк сильно «клюнув», і від удару зрізався виступ засувки. Люк під впливом сильної пружини підйомника відкрився, і крижана вода ринула в машину. Механік-водій і стрілець – радист кулею вискочили в бойове відділення. Двигун заглох на включеній передачі. Відділення повністю залило водою. Ми приголомшені. Наша безпорадність у тому, що нічим витягнути назад так недоречно зупинився Т-34. Всі машини батальйону перебували попереду, виконуючи бойове завдання. А наша тридцятьчетвірка стирчала кормою вгору на крутому спуску.

Висновок напрошувався один — шукати де-небудь танк або тягач. Сподіватися на те, що за нашим маршрутом піде інша танкова частина, означало чекати біля моря погоди. По карті я встановив, що лівіше нещасливого місця, де ми застрягли, в шести кілометрах, пролягає шосе. Вирушаю туди. Завдання одне: без буксирувальника назад не повертатися.

День пішов на спад, і мороз помітно посилився. А ввечері стало ще холодніше. Майже всю ніч я простирчав на те шосе, щохвилини виглядаючи яке-небудь варте уваги транспортний засіб. І моє терпіння в кінці кінців було винагороджено: зустрів танковий тягач, належить роті технічного обслуговування нашої бригади.

Але на цьому поневіряння не закінчилися. Спробували тягнути — нічого не виходить: буксирні троси натяглися, як струни, гусениці тягача, висікаючи снопи іскор, ковзають на місці, а застрягла тридцятьчетвірка стоїть як укопана. Ясно: треба вимкнути в танку передачу. А ще краще — завести двигун і допомогти тягачу. Так, але для цього кому-то необхідно опускатися в крижану воду. Через недостатню досвідченості штатного механіка-водія його кандидатура відпадає. Іван Коротков — зампотєх батальйону, ну а я — його помічник. Зустрічаємося з ним поглядом: «Тобі йти, Петро…»

Мовчки вийняв з кишені гімнастерки документи, зняв шинель, відстебнув пістолет і поліз у вежу. Тоді не думав ні про які наслідки, свідомість твердив одне: завести двигун і допомогти тягачу.

Спочатку здавалося, що просочений соляркою комбінезон хоч трохи затримає проникнення вологи. Марно тішив себе цією надією. Пекельним холодом обпекло все тіло. Впираючись руками, змушую себе зануритися глибше, а вода виштовхує. Хапаю повітря, наче риба, витягнений з рідної стихії. Відчуваю: серце починає давати перебої. Подумки заспокоюю себе, що це дрібниця. Вчепившись руками в спинку сидіння, сів. Тепер треба не заплутатися в тягах. Голову тримаю закинутою назад, інакше захлебнусь. А річкова вода дзюрчить, начебто незадоволена раптом виникли на її шляху перешкодою.

Вичавив педаль головного фрикціону, придавив акселератор до упору, натиснув кнопку стартера. Насилу закрутився колінчастий вал давно остиглого двигуна. Настановою з експлуатації Т-34 передбачено тримати стартер включеним не більше двадцяти секунд. А тоді здавалося, що я не вимикав його цілу вічність. Нестерпний холод туманил свідомість. В заціпенінні продовжував тиснути на кнопку стартера. І ось десь далеко-далеко почулися удари окремих циліндрів. Два, три… ще трохи — і заробили всі дванадцять.

Але дихати вже нічим. А треба ще включити задню передачу. Останніми зусиллями вивів важіль куліси в нейтральне положення, відпустив засувку стопорного механізму і подав важіль вперед. Ага, є. Тепер головне — не захлинутися, не перервати дихання, не вискочити в башту. Даю повний газ, відпускаю педаль головного фрикціону. І відчув майже синхронний потужний ривок ззаду.

Прийшов до тями від того, що Іван Коротков, розтискаючи мені зуби, сунув під ніс алюмінієву кружку й кричав не своїм голосом:

— Пий! Пий, тобі кажуть!..

А хлопці вже допомагали звільнитися від перетворилася в панцир одягу, розтирали задубевшее тіло. Степан Тюленєв допоміг надіти суху білизну, десь роздобутий кожушок… і майже проспівав: «Порядок в танкових військах!»

Непередбачений випадок   Історичний документ

Ми наздогнали свій батальйон вже в момент форсування іншої водяної перешкоди — річки Піліца. Бригада наступала в напрямку Околовице—Кінецьпіль. Хоча противник, і чинив впертий опір, але стримати потужний танковий вал вже не міг. Не врятувала його і добре підготовлена оборона на західному березі річки. Дві лінії суцільних траншей, трехрядное дротяне загородження перед ними, протитанкові ескарпи і мінні поля — все руйнувалося гарматним вогнем, «утюжилось» гусеницями танків і «прочесывалось» лихими автоматниками танкового десанту.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: