Неоціненна допомога підпільників партизанському руху | Історичний документ

Нелегко доводилося партизанам, і підпільники по-братськи допомагали їм. У загін приходили нові люди. Потрібно озброювати їх, постійно дбати про поповнення боєприпасів. Зі свого заводського «арсеналу» ми переправили в загін п’ять гвинтівок, ручний кулемет, диски з набоями, два десятки гранат. Багато зброї передав загону Клим, в тому числі міномет і три ящики мін, які дуже згодилися в бакиновском бою.

Вдалося встановити зв’язок з військовополоненим Олександром Ванявкиным, який працював на складі зброї біля залізничного переїзду біля станції Койданово. Він і його товариші передали нам чимало вибухівки, боєприпасів, гвинтівок. Пізніше ми допомогли їм піти у загін. Несправну зброю ремонтували Іван Рымкович і Олександр Вариводский.

Доставка зброї партизанам була пов’язана з зрозумілою небезпекою. Наш колишній підпільник Йосип Железняк згадує:

«Навесні 1942 року Семен Юхович доручив мені доставити з Кукшевичей зброю в загін імені В. В. Сталіна. Рано вранці я поклав на віз плуг, борону, сіно і відправився в шлях. Благополучно проїхав Дзержинськ. Затримали мене німці лише біля залізничного переїзду, але я показав їм документи, підроблені мною самим, і мене пропустили. У Кукшевичах швидко знайшов потрібну людину (прізвище, на жаль, вже не пам’ятаю). Ми повантажили на візок п’ять ящиків патронів, ручний кулемет і десять гвинтівок. Усе ретельно завалили сіном, і години на два дні я виїхав назад.

У того ж залізничного переїзду мене знову зупинили німці і стали обмацувати вооз. Становище склалося дуже небезпечне. Треба було на щось зважуватись. У мене під тілогрійки були пістолет і граната — на випадок крайньої необхідності. Вважаючи, що така необхідність настала, я вже сунув було руку під тілогрійку, готуючись пустити в хід зброю. Але в цей час з боку Дзержинська з’явилися німецькі мотоциклісти і легкова машина з офіцерами. Вартові, що охороняли переїзд, закричали на мене, веліли швидше забиратися. Я смикнув віжки і, все ще не вірячи у своє спасіння, погнав коня. Через дві години я вже був у партизан».

Часто переправляв в загін зброю Никифор Коробкін. Працював він у Дзержинську ветфельдшером, тримав службову коня і міг безперешкодно пересуватися по району. Він спеціально переобладнав віз, зробивши подвійне дно.

За нашими далеко не повними підрахунками, підпільники району тільки в сорок другому році передали партизанам дванадцять кулеметів, понад двадцять автоматів і пістолетів, сто шістдесят гвинтівок, велику кількість патронів, гранат, снарядів, мін, а також міномет і 45-міліметрову гармату.

Бойовий шлях цієї гармати вельми примітний. Із загону імені В. В. Сталіна, який переріс в кінці сорок другого року в однойменну партизанську бригаду, вона потрапила в загін імені Ф. Е. Дзержинського, який на наступний рік був переданий Лидскому партизанського з’єднання, що діяло на території колишньої Барановицькій області. Гармата не раз виручала партизан: вона застосовувалася в боях за визволення районного центру Любча, у розгромі сильних гарнізонів противника в Верескове, Вселюбе, Лугомивичах.

Але партизани потребували не тільки в зброї і боєприпасах. Їм потрібні були медикаменти, одяг, продукти. Своїх продовольчих баз вони ще не мали. Підтримувало населення, але епізодичні заготовки не повною мірою забезпечували партизан харчуванням.

Як допомогти товаришам? Це питання ми не раз обговорювали в комітеті, давали завдання підпільним групам.

Велику допомогу надавали партизанам новоселковцы. Лимонтов в цей час вже працював керуючим у місцевому маєтку. Він передав партизанам добру половину зерна, яке знаходилося в господарстві. Для них на млині маєтку мололося зерно, валилася крупа. Щоб виправдатися перед окупаційною владою, підпільники складали фіктивні акти про нібито потравленных і загиблих посівах або пояснювали нестачу продуктів частими нападами партизанів, пред’являли їх розписки на вилучене зерно, борошно та інші продукти.

На одному засіданні комітету відбулася розмова з Олександром Вариводским.

— Як ти дивишся на те, щоб змінити місце роботи і влаштуватися на млині? — запитали його.

— Який з мене мельник?

— Ти ж механік, майстер на всі руки, — підбадьорював його Павло Хмелевський.

Пояснили Вариводскому, що партизанам і підпільникам потрібна борошно, що він міг би допомогти в цій справі. Незабаром йому вдалося влаштуватися на млин в Крысове. Так ми встановили контроль над ще одним важливим для нас підприємством.

Неоціненна допомога підпільників партизанському руху | Історичний документ

Клим постачав партизан молоком із свого молочного пункту, Йосип Гриб — маслом і сиром з дзержинського заводу. Допомагав він і нам, підпільникам. Валентина Жданович не раз возила масло нашим друзям навіть у Мінськ. Патріоти, які працювали в дзержинському відділенні ЦТО (Центральне торгове товариство), забезпечували партизанів і підпільників сіллю.

Медикаменти та бинти для передачі в загін діставали завідуюча дзержинської аптекою Ніна Ружевич і працювали в лікарні Шура Мельникова, Зоя Янченко та Аня Подберезкина.

Добра частина продукції «Штампувальника» — замки, цвяхи, завіси — обмінювалася на Суразькому ринку в Мінську на махорку, взуття, одяг для партизанів, а в селах нашого і сусіднього Ивенецкого району — на продукти. Заводські вироби ми отримували по фіктивних нарядів, які оформляв Петро Дробленов.

Соц закладки
Соц закладки
Добавить комментарий