Не хочеш? Змусимо! | Історичний документ

Зустрівши рішучий опір на білоруській землі, окупанти стали всіляко «обробляти» населення. Була створена так звана «Білоруська народна самопоміч. Ставлячи на чолі своїх людей, розраховували залучити населення під свого впливу. Але надії гітлерівців і їх холуїв не виправдалися. Білоруси відкинули «самопоміч».

Тоді окупанти заснували «Білоруську раду довіри» і оголосили її постійно діючим дорадчим органом при генеральному комісаріаті. Так вони намагалися створити видимість, ніби «представники народу» беруть участь в управлінні. Цими «представниками» були буржуазні націоналісти Іванівський, Соболевський, Ганько і іже з ними. Окупанти і не збиралися давати цій «раді» яку б то не було самостійності, а тим більше ділити з нею владу.

Версія про так звану «самостійності» білоруського народу посилено поширювалася апаратом геббельсівської пропаганди. Пропагандистські служби, та насамперед їх газети, відкрили шлюзи перед каламутними потоками націоналізму, нестримної наклепу на Комуністичну партію, Радянську владу, які нібито позбавили самостійності білоруський народ, і ось тепер німці «відновлюють історичну справедливість». Було очевидно, що широкомовні заяви про надання білорусам «самостійності» потрібні гітлерівцям для того, щоб послабити все більш наростаюче протиборства населення фашистським ставленикам, відвернути його від партизанської боротьби.

Незабаром барановичський гебитскомиссар Вернер оголосив про «тотальної мобілізації». У виданому з цього приводу наказі говорилося, що мобілізації підлягають чоловіки у віці від 15 до 65 років і жінки від 15 до 45 років. Однак, не покладаючись на одні лише насильницькі заходи, Вернер обіцяв добровільно вступили в такі формування «наділ землі у вічне користування» і «звільнення від усіх податків».

Ось що писав, наприклад, селянин Йосип X.: «Разом з багатьма своїми односельцями я потрапив у табір, який знаходиться в місті Пархим (170 км за Берліном). Люди в цьому таборі, як і в інших, гинуть як мухи. Одягу в таборі не видають. Якщо хто обірветься — ходить напівголий. Годують баландою. На день дають по 300 грамів хліба, який готується навпіл з тирсою. Придбати одяг навіть за гроші не можна. Її взагалі немає в Німеччині. Правда, подекуди можна купити «святкові» черевики на дерев’яній підошві.

Нещасний той чоловік, який потрапить у гітлерівський «рай». Не піддавайтеся на провокації гітлерівців, не вірте їхнім обіцянкам. Йдіть до лісу, до партизанів. Краще загинути на своїй рідній землі у відкритій боротьбі з фашистськими окупантами, ніж жити в рабовласницької Німеччини».

Там, де гітлерівці намагалися проводити мобілізацію силою, на допомогу населенню, як правило, приходили партизани. Наведу такий приклад.

Під приводом перереєстрації населення окупаційна влада спеціальними повістками запросили в Село Турець чоловіків з навколишніх сіл. На провокацію піддався близько ста осіб. У містечку їх оточили озброєні поліцейські і змусили пройти медичний огляд.

В партизанський загін Дмитра Денисенка на взмыленном коні прискакав розвідник і доповів про те, що відбувається в Турце.

Не хочеш? Змусимо! | Історичний документ

— По конях! — скомандував Денисенко.

І вершники, витягнувшись ланцюжком помчали по лісовій дорозі. За ними гримотіла колесами гармата.

У Турце їм були знайомі кожна вулиця, кожен будинок. Залишивши заслони на дорогах, вони затягли гармату на висотку, звідки проглядалися вулиці, і відкрили вогонь по поліцейській ділянці. Один снаряд потрапив у будинок, біля якого проходила вербування.

На площі, де під охороною стовпилися мобілізовані, хтось крикнув:

— Партизани!

Поліцейські відкрили безладну стрілянину. Почалася паніка. Скориставшись замішанням, селяни розбіглися.

— Ми вже збиралися покинути висотку, — згадує Дмитро Денисенко, — як раптом над головами засвистіли кулі. З церковної дзвіниці строчив станковий кулемет. Поліцейські все-таки виявили, звідки б’є гармата. Але наш відважний артилерист Васютинський вдарив по дзвіниці, і після другого пострілу кулемет замовк.

А ось що розповідала в ті дні нашому кореспонденту селянка одного з сіл:

— Приїхали шість самоходів з німецькими солдатами й поліцаями в наше село, а мужики-то, як на гріх, вдома були. Стали ховатися в льоху, в підпідлогу. Солдати заходять до хати, кричать: «Виходь, почнемо стріляти!» Мужики не виходять, зачаїлися. Супостати підпалили одну хату, дітей почали хапати, збирати в купу. Баби підняли виття, голосять. Що будеш робити — вийшли чоловіки. Стусанами, прикладами їх штовхали, а потім повели. Тільки не довели — напали партизани і відбили.

Використовуючи всі засоби, партійні організації зірвали підступні задуми гітлерівців. В Новогрудському окрузі, де, на хвалькуватих заяв окупантів, їх справи йшли найбільш успішно, їм вдалося зібрати лише кілька сотень людей замість двадцяти тисяч. З них був створений так званий «батальйон крайової оборони», але і він проіснував лічені тижні.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: