Не шкодуючи життя

Після нетривалого затишшя 6 грудня розпочався новий, більш потужний контрнаступ ворога. На цей раз гітлерівське командування вирішило завдати удар північніше шосе Київ — Житомир, від Черняхова до Малину, а потім повернути на південь, у напрямку столиці України. Мабуть, в стані ворога для здійснення цього завдання були поставлені на карту останні козирі.

В районі Меделевки зайняв оборону 1-й батальйон 56-ї гвардійської танкової бригади. Лейтенант Овчинников прийняв рішення поставити танк між хатою і сараєм з таким розрахунком, щоб при необхідності можна було вільно зманеврувати. З цього місця непогано проглядалось поле, але видимість була обмежена — заважав густий туман. Лейтенант вирішив виставити спостерігачів з числа десантників, яких він попередньо добре проінструктував.

Ще раз оглянувши займану позицію і залишившись нею задоволений, подумав, що треба б і самому трохи відпочити. Згадалися рідний Урал, мати, батько…

Розірваний вгорі шрапнельный снаряд повернув лейтенанта до суворої дійсності. Піднявшись па броню, зібрався було віддати команду «До бою!», але, знову заглянувши в люк, здивовано присвиснув: екіпаж не прокинувся навіть від вибуху снаряда.

І раптом зовсім поруч оглушливо рвонуло, потім ще раз і ще. В одну мить злетівши до свого люка, Овчинников опустився на сидіння. Хлопці вже прокинулися і застигли на своїх місцях у повній готовності виконувати будь-яку команду. На полі, в густому тумані, чітко почувся гул великої кількості танкових двигунів.

— Схоже, «тигри» або «пантери», — сказав механік-водій, вдивляючись у стіну туману, яка, здавалося, навіть ворушилася від наростаючого гула.

Овчинников по рації доповів комбатові обстановку і немов прикипів до прицілу. Шум помітно посилився. Ось-ось сіра пелена розчиняться і…

Напружене очікування досягло межі. Далі чекати і чекати, здавалося, було неможливо. Всі члени екіпажу кидали нетерплячі погляди на командира. Але командир мовчки чекав, поки в прицілі з’явиться силует танка або бронетранспортера, і, здавалося, не помічав тривожних поглядів товаришів. Як на аркуші фотопаперу в проявителе з’являється зображення, так перед очима приморців в редеющем тумані виникли силуети, і всі побачили бойову лінію атакуючих. У напрямку тридцятьчетвірки повільно рухалися «тигри», «пантери» та бронетранспортери, битком набиті піхотою. Всього більше двадцяти одиниць.

— Ух ти-и! — мимоволі вирвалося у Петі Локоткова.

Гулко ухнула гармата Овчинникова, і почався нерівний бій. Ніхто з приморців не думав про те, що трапиться з ними зараз або через хвилину-дві. Поки живі — не можна думати про неминучий кінець, треба робити важку ратну працю.

Чітко виконуючи команди, Орел майстерно маневрував машиною, виводячи її з-під прицільного вогню і вкриваючи то за сараєм, то за хатою. Блискавично досылал в казенник гармати необхідний снаряд Локотков, встигаючи через оглядовий прилад простежити за результатом пострілу командира. Не перестаючи працювати на прийом і передачу на радіостанції, стрілець-радист Сілін примудрявся по команді: «Коротка!» — дати дві-три влучні черзі по ворожій піхоті. Ірина теж намагалася хоч чим-небудь бути корисною екіпажу.

Вже палахкотіли два бронетранспортери, закрутився на місці «тигр» з перебитою гусеницею. Вибравши момент, коли той розвернувся бортом, Овчинников добив його бронебійним. Задимівся ще один бронетранспортер, з якого сипалася піхота.

В танку стало жарко. Хата і сарай, за стінами яких, маневруючи, переховувалася тридцятьчетвірка, були зрешечені снарядами. При черговому маневрі в ліву половину вежі з величезною силою вдарила болванка. В обличчя Овчинникову тисячами розпечених лез бризнув метал. Зопалу схопився за обличчя і з жахом зрозумів, що у нього немає очей.

Наступний снаряд ударив у лівий борт. Застогнала Ірина, схопившись за груди. Танк спалахнув. Треба було негайно покинути машину.

Не шкодуючи життяне жаліючи життя, боролися молоді хлопці, представники багатьох національностей, уродженці різних республік і областей нашої країни. Ніхто з них не здригнувся, побачивши перед собою чисельно переважаючого ворога. Ніхто з них не хотів помирати, але кожен до кінця виконав бойове завдання.

Наступним потужним ешелоном нашої оборони були артилеристи. Вони і поставили крапку в діях військ 1-го Українського фронту по зриву задумів ворога. Довго димилися чорні багаття на полях від Радомишля через Меделевку до Тетерева. Багато «тигри» і «пантери» перетворилися на купи металобрухту від влучних пострілів наших танкістів і гармашів.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: