Назустріч війні

Настала весна 1943 року. Туманним і теплим квітневим ранком кілька жінок і хлопчаків вийшли на весняну сівбу.

Зробили всього одне коло, коні втомилися. Миннулла Гиззатуллин сів на свіжу ріллю і тут почув журавлину пісню. Знову журавлі! Але тільки на цей раз не відлітали, а прилетіли, і в їх небесній пісні нила вже інша музика, щось урочисте, здавалося, вони ще раз підтверджували вічний закон життя: кругообіг відбувається, війна не в силах його зупинити.

Ще не стихла журавлина пісня, як прибігла з села босонога дівчисько.

— Абий, — сказала вона Миннулле, — веліли прийти до сільради, тобі повістка з військкомату.

Відразу тьохнуло серце хлопця, і враз він відчув себе дорослим, солдатом. Його оточили жінки й почали в один голос жаліти. Миннулла насупив брови і, як батько колись, похмуро сказав:

— Раз треба, значить, треба! Коней залишу вам. — І, не дивлячись ні на кого, пішов у сільраду, над яким майорів червоний прапор.

Хліба на дорогу не було. Голова сільради виписав чотири кілограми вікі. Мати підсмажила її на сковорідці. Миннулла взяв тільки половину, другу половину велів залишити сестрам. Поклав у свій речовий мішок пару постолів про запас і вийшов молодий солдат з отчого дому назустріч війні. Йому йшов вісімнадцятий рік.

На фронт Миннулла Гиззатуллин потрапив лише в кінці осені 1943 року. Все літо він займався в запасному полку під Москвою. Допитливий і кмітливий хлопець на льоту схоплював все те, чого навчають командири. Він був швидкий, не знав ліні. Питань ставити на заняттях не соромився: він хотів все зрозуміти, все знати. Він не втомлювався, був витривалий, як селянський кінь. Любив він насмішити товаришів, розповідаючи всілякі небилиці, або запиваючи пустотливі частівки. По-російськи він говорив з великим акцентом, не визнавав пологів, яких немає в його рідній мові, і наголос робив суто татарські. Від цього його розповідь виходив ще більш забавним.

Нарешті їх відправили на фронт. А коли вивантажили з ешелону, Миннулла довго дивився на українську землю, про яку так багато розповідав колись батько. Понівечена, вона лежала біля його ніг, і здавалося, кожен клаптик її кликав до помсти. Чорні стирчать труби мирних вогнищ, сірі, зловісні зяючі остови величезних кам’яних будівель, розбиті вагони, покручені рейки, здавалося, говорили те ж саме. Під солдатськими чобітьми хрустіли осколки скла, і вони ніби втикалися не і землю, а в саме серце солдата.

Прийшли командири. В яку частину його визначать? У артилеристи явно не візьмуть: зростанням не вийшов, ПТР теж не дадуть, куди таку довгу рушницю такого коротышке. Кулемет і міномет — важкі. Автомат? Так, мабуть, це найкраще

Миннулла Гиззатуллин був зарахований автоматником 2-го мотострілецького батальйону 20-ї гвардійської механізованої бригади. Тут його визначили у взвод розвідників, з яким йому судилося пройти весь шлях війни.

Нелегко далися Миннулле перші випробування вогнем. Він дуже хвилювався перед першим боєм, був надто метушливий, нервував, гарячкував. Але потім він сам не помітив, як і коли це сталося: зникла тремтіння, страх теж кудись відсунувся і залишився лише в підсвідомості. І коли піднявся в атаку командир взводу лейтенант Єфремов, він впевнено пішов за ним. Єфремову було років сорок, але в очах вісімнадцятирічного Гиззатуллина він був старим залізним людиною, невразливим. Дуже вірив він своєму командиру і… трішки побоювався його, як колись боявся своїх вчителів і батька.

Бої йшли вдень і вночі. Часто забували про сні, відпочинку, їжі. Доводилося то повзати по бруду, то лежати затамувавши подих, то підніматися на блискавичний кидок. І лопатами треба було попрацювати чимало.

Одного разу під час короткого затишшя, коли розвідники приводили себе в порядок, один літній солдат підсів до Миннулле і, затягуючись махоркою, сказав:

— Ти, синку, воюєш непогано, сміливий і хоробрий. Але ти — божевільний. Це не годиться. Треба брати ворога не тільки сміливість, але й розумом. Розумієш, Мишко, розумом! — Бойові товариші називали Миннуллу Мішею.

Назустріч війні

Миннулла почервонів. Так, він сам знає, що в бою часто гарячкує. Хвилюється, як би не подумали, що він боїться. А взагалі-то після перших боїв настрій у Миннуллы був піднесений. Його кілька разів похвалив лейтенант Єфремов. Але Миннуллу радувала не стільки похвала, скільки ставлення до нього командира, як до бійця, здатного самостійно вирішити поставлену задачу. Спритно, швидкому Миннулле по душі був короткий і енергійний наказ командира:

— Міша, вперед!

Жесту руки, погляду, півслова для нього було достатньо. Він миттєво зникав у заростях і так само нечутно з’являвся перед командиром і доповідав про виконання бойового завдання.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: