Сім’я Карначей вирішила податися в село Клинок. Серед них був юнак Олексій, який твердо вирішив боротися з фашистськими загарбниками. Там жили родичі. І Міша Дормаш там жив — мій двоюрідний брат. Він був старший за мене на рік. Він закінчив сім класів. І був комсомольцем. Я дуже любив його.
Тепер вже за зброєю вони ходили групою. І частенько збиралися разом — Ваня Луговський, Петя Луговський, Льоня Мензик, Міша Дормаш, Олексій та інші хлопці. Говорили і думали тоді про одне — як би піти у партизани. Вони знали, що в лісі неподалік стоїть загін і що німці кілька разів намагалися туди поткнутися.
Ехо розносило постріли, вибухи, різнокольорові траси ракет шмагали небо, і воно лопалось спалахами, перекидаючи на зелену лісову дах металевий град. Потім карателі поверталися. Вони похмуро брели дорогою, низько натягнувши каски, і вози, повизгивающие колесами, були забиті пораненими.
Схованку розростався. Це був вже майже справжній арсенал, де зберігалося все, що потрібно було для бою.
— І все ж ви обережніше, хлопці, — поглядаючи на хлопців з-під кущистих брів, басіл дядько Олексія, старий Купрейчик. — Береженого і бог береже.
Тільки сам він не вберігся — розстріляли його в березні сорок другого карателі за зв’язок з партизанами.
А раніше ще. Було у хлопців умова — якщо хто перший фашистів помітить, попередити всіх. І — в ліс. А німці підійшли непомітно, влаштували засідку. Тільки встиг було Петя Луговський схопити рушницю, тільки тин перемахнув, щоб сказати хлопцям про німців, як схопили його, збили з ніг і волоком потягли в штаб, щоб довідатися про партизанів і про зброю.
Допитував офіцер. Він бив вміло — в голову, в пах і в живіт. Петро мовчав. На понівеченому, залитому кров’ю обличчі хлопці горіли очі. Тоді його вивели у двір, і він упав біля тину, скошений кулями.
У селі з’явився староста — Верин. Розгойдуючись і хрипко горланячи пісні, тинялися по вулицях поліцаї. Хлопці зустрічалися потай. І мама не переставала говорити Олексію, що потрібно берегтися, що того й гляди ще провідає староста і велить забрати всіх, як сім’ю комуніста.
Вона постаріла як-то, знітилась, і на блідому обличчі її різко позначилися невидимі перш зморшки. Такий він і запам’ятав її — турботливою, м’якою, з вічною тривогою у втомлених очах.
За нею гітлерівці приїхали вранці. Кинули в сани, загоготали, хльоснули по коні. Альоша тоді був у сусідній хаті. Він побачив, вискочив, захлинувся в крику. І сусідам ледве вдалося його утримати.
Потім він дізнався, що маму розстріляли. Олексія тепер ховали. У різних хатах. Вузлуваті, почорнілі від землі руки жінок латали його вкінець подерті штани, прали сорочку і послужливо ставили перед ним солодкувату, побиту морозом картоплю, жовті скибки сала і хліб, гостро пахне піччю, теплом і далеким, напівзабутим вже будинком. Мишко кудись ішов по ночах. Його обличчя посуворішало, стало серйозним і дорослим.
— Завтра, — сказав він нарешті. — За тобою прийдуть завтра.
Олексій йшов за хлопцем у вигорілій дочиста гімнастерці і з карабіном через плече. Ранок ще тільки починалося, краплі роси спалахували яскравими світлячками. І він згадав, як рік тому, ось таким привітним вранці, йшов він з приятелем на рибалку, і мама потім варила юшку, і батько, повернувшись з чергового відрядження в район, сидів на ґанку і наспівував про себе бойові партизанські пісні. Він розповідав Олексію про громадянську війну, про нальоти на ворожі гарнізони, про те, як одного разу їх загін оточили і він був тяжко поранений.
— Не відставай, — похмуро кинув йде попереду хлопець. — Ходи веселіше.
Коли його привели в загін, він дізнався у командира людини, зустрівся їм одного разу по дорозі з Червеня.
— Здрастуйте, Петро Іванович, — квапливо заговорив Олексій, затинаючись від хвилювання.
— Направте мене, будь ласка, бойовий взвод. Я зумію стріляти, бити фашистів.
— Тут до мене звертаються — товаришу командир! — перебив його Іваненко. — І дозволь мені вирішувати, куди направити тебе. Покажіть хлопцеві, де кухня, — звернувся він до ординарцу. — Нехай поїсть і наготовит дрівець.
Олексій насупився, ніяково повернувся кругом. Він не чув, як Саша Красногир заступився за нього і попросив направити до себе у відділення.
— Зроблю з хлопчика справжнього партизана, — запевнив він командира. — Зі мною не пропаде.
В перервах між боями молодь навчали військовому ремеслу. Хлопці витоптували поляни, навчаючись крокувати строєм, вивчали трофейну техніку і зброю. Але кожен з них з таємницею заздрістю поглядав на гармату, на справжню армійську сорокапятимиллиметровую гармату, яку партизани одного з великими пересторогами виволокли з ретельно захованого схованки.
І коли брали Корзуновский міст, гармата йшла в бойових порядках.
Лив дощ. Важкі, набряклі водою хмари висіли над лісом. Чавкала під ногами вода, ноги провалювалися в густу чорну рідину, і здавалося, не буде кінця цієї ночі, болоту і цього непроходящему, гострого, як жало багнета, почуття небезпеки, з-за якого пересихало в роті і зривалися кудись у порожнечу глухі удари серця. Він йшов в ланцюзі, стискаючи в руках карабін і готовий у будь-яку мить утиснутися в цю хитку, холодну землю, як тільки охорона підніме тривогу.
Спочатку він навіть не зрозумів, що це таке. Йому здалося, що хтось міцно схопив його за пальто, штани і чоботи, і він різко махнув прикладом і почув глухий металевий брязкіт.
— Поставили загородження, гади, — почулося поряд. І негайно вздовж ланцюга прошелестіла команда:
— Лягай!
Вдарила гармата несподівано. Потім ще і ще. Багряні сплески зметнулися біля берега. Застогнала колючий дріт, пропускаючи бійців, і Олексій, рванувшись вперед, все стріляв і стріляв у бік мосту, де гарячково билися вогники важких кулеметів.
Ковзаючи і зриваючи нігті, він видерся на насип. Тепер — до бункера. Від удару ногою відчинилися двері, чиясь постать метнулася в кут і розпласталася на підлозі. Олексій перезарядив карабін і вискочив на бруствер, почувши: «Кінчай з мостом!»
Як він горів, цей міст!