На нитку пам’яті нанизувалися чотки подій важких воєнних років. Звільнено Північний Кавказ, взято Ростов, узятий Таганрог. Ворог відкотився назад.
Але він пручався, зупинявся, заривалася в землю і скажено відбивався під Мелітополем. Багато крові пролилося на річці Молочній, у висоти Воронячої.
Висота вигідно піднімалася над широкою рівниною. Хто заволодіє нею, той господар становища на цій ділянці фронту. А ділянка дуже важливий. Гітлерівці у що б то не стало вирішили повернути Мелітополь — ключ до Криму. Висота кілька разів переходила з рук у руки. І ось, коли перевага виявилася на боці гітлерівців, на штурм висоти була кинута 416-я Таганрозька дивізія. Найважчим ділянкою виявився північно-східний схил, де зайняли позиції дагестанці.
До цього часу Кара Караєв отримав нове призначення, і командував ескадроном Абдулазизов — сміливий табасаранец, по-горський гордий за довіру. Його викликав до себе генерал Сызранов:
— Бої будуть важкі. Треба вистояти за будь-яку ціну.
— Не сумнівайтеся, товаришу генерал. Вистоїмо.
— Вірю. Як це у вашій прислів’ї говориться: «міцний Шовк у вузлі, джигіт — в слові». Так адже?
— Так точно.
На прощання генерал запитав:
— А як ваш сивий прапороносець, живий, здоровий?
— Здоровий. Завжди намагається бути попереду.
— Так і повинно бути прапороносцю. Привіт йому.
— Передам. Зрадіє.
Німці накопичувалися, підтягували техніку, спішно споруджували укріплення. І раптом несподівано кинулися на позиції дагестанців. Не встигли сапери під командуванням даргинца Магомед-Расула Тавкаева встановити міни, не встигли спешенные кавалеристи окопатися, як по них вдарила німецька артилерія, рушили танки та самохідки. Це могло б викликати паніку, але горяни наче вросли в землю. Розрахунки протитанкових гармат і рушниць зупинили, а потім повернули назад німецьких танкістів, а кулеметники і автоматники — піхоту. Однак не минуло й півгодини, як противник відновив атаку. І знову вистояли.
Колись було перепочити, витерти піт з обличчя, згорнути цигарку. Відбивши атаку, наші бійці приймалися поглиблювати окопи, приводити в порядок зброю. А інтервали між атаками ставали все коротшими і коротшими. Вісім разів кидалися німці на дагестанців і вісім разів відкочувалися назад. А в дев’ятий раз ініціативу взяли бійці Абдулазізова.
— За мною, панове! — крикнув командир ескадрону і побіг на гору. Втомлені, темні від диму і пилу, кричачи на різних мовах, підбадьорюючи один одного і проклинаючи ворога, горяни вже добігли до половини схилу, коли їм назустріч хлинув потік куль. Воїни залягли.
Недалеко один від одного лежали лакец Газі Омарів і даргинец Магомед-Расул Тавкаев.
Залишатися нерухомо на відкритій місцевості не можна: кожен був добре помітною мішенню. Що ж робити? Переповзати? Але на це знадобиться багато часу.
Потрібен ривок. Стрімкий ривок!
Це розумів Абдулазизов. Це розумів Газі Омарів. Вони перезирнулися, і стало ясно: прапор! Воно підніме людей!
Газі повернувся і не поповз, а покотився під гору. Швидко примчав назад. Розгорнув знамено і, махнувши їм, хрипко вигукнув:
— Вперед! Джигіти ми!
— Вперед! — пролунав Абдулазизов.
Прапороносцю здавалося, що саме зараз, саме тут вирішується сама найважливіша задача війни. І від нього, Газі, залежить успіх операції. Адже не кому-небудь, а йому, Газі, довірено прапор дагестанського народу, яку мають донести до Берліна. Він не упустить його! «Тільки б не впасти» — це єдине, чого хотів Газі.
Стискаючи лівою рукою древко прапора, правою Газі стискав кинджал.
І не один німець впав під ноги старого з Сумбатля. «Ех, правильно!» — скрикував Газі задоволено. Згодився кинджал, який розглядав генерал у Великій Іванівці. Його товариші праворуч і ліворуч кололи кинджалами і розстрілювали з автоматів ошалілих німців.
Падали і дагестанці. Упав, обливаючись кров’ю, Хайбулла Магомедов. Впав Гаджі Омарів — даргинец з Акуши. Поранений Магомед Алієв — кумык з Аксая. Опустився на коліна, притискаючи рану, ескадронний кухар Сулуев. Але рубіж взято!
Після бою Газі розстелив на траві прапор. Воно пахло гаром і було в трьох місцях пробито осколками.