Максимо Боэс Гомес народився в 1836 році в Домініканській республіці. Але його доля була тісно пов’язана з кубинським національно-визвольним рухом XIX століття. Тоді за панування над Кубою змагалися Англія і США.
Справжні герої і безкомпромісні борці за незалежність Куби
У квітні 1869 року в місті Гуаймаро на сході Куби установча асамблея патріотів прийняла конституцію і проголосила першу незалежну Кубинську республіку. Главою Тимчасового революційного уряду став поміщик Карлос Мануель Сеспедес, першим звільнив своїх рабів і став на шлях революційної визвольної боротьби, підняв 10 жовтня 1868 року повстання проти іспанського панування.
Одночасно з цим патріоти почали формувати власну армію. Очолили її генерали Максимо Гомес і Антоніо Масео. Максимо Гомесу в ході цієї війни вдалося здобути ряд помітних перемог над іспанцями — при Пало – Секо (1873), Наранхо (1874), Гуасимасе (1874) та інших. У розтягнувся на десятиліття битвах і Максимо Гомес і Антоніо Масео показали себе справжніми героями і безкомпромісними борцями за незалежність Куби. Хоча патріоти і не домоглися перемоги, але не склали своєї зброї, не втратили прагнення продовжувати боротьбу.
У жовтні 1873 року палата представників бореться Куби замінила Сеспедеса на посаді президента Сальвадором Бетанкуром. Але це не принесло перемоги. Багато революційні військові керівники полягли на полі брані — бывнщй президент Сеспедес, генерали Каликсо Гарсія. Надія лишалася тепер лише на трьох генералів — Максимо Гомес, Антоніо Масео і Винсенто Гарсію. Але надія була слабкою: якими б талановитими не були революційні командири, у них було всього лише вісім тисяч бійців, а у іспанців — 150 тисяч солдатів.
Мирний договір з іспанцями
В таких умовах військові керівники повстання були змушені 10 лютого 1878 року підписати в місті Санхон мирний договір з іспанцями. Вони зобов’язалися припинити збройну боротьбу, а іспанці — провести реформи і звільнити рабів. Але цей договір в історичному плані виявився лише тактичною поступкою, тимчасовим припиненням боротьби кубинців за незалежність.
Політичний талант, блискучий висококультурний розум і особиста чарівність дозволили Марті надати боротьбі хороші організаційні форми, об’єднати рух, створити єдину партію і армію. Тому генералісимус визвольної армії Максимо Гомес, високо оцінюючи заслуги Марті, писав у листі своєму сподвижникові Антоніо Масео: «Цю війну, генерал, будемо вести ви і я, але це буде війна Марті». Хосе Марті в свою чергу високо оцінював військові заслуги Гомеса і Масео, захоплювався їх полководницькими талантами і невгамовною жагою боротьби.
Створюючи партію революційної боротьби, Хосе Марті насамперед спробував переконати в цьому Максимо Гомес. «До кого звернеться Куба в той вирішальний і вже недалекий час,— писав Марті Гомесу в 1882 році,— коли вона втратить всі свої недавні надії, породжені кінцем війни, обіцянками, даними Іспанією і лібералами?
Вона звернеться до всіх тих, хто вважає, що її доля має вирішуватися поза межами Іспанії. Але якщо немає ще революційної партії, яка згуртує народ, до кого, як не до анексіоністської партії зможе звернутися тоді Куба?» Революційні погляди Марті і Гомеса на партію були сформульовані в написаному ними спеціальному маніфесті. По суті — це звернення до народу Куби з закликом прийняти участь у війні за незалежність.
У березні 1884 року генерал Максимо Гомес, який перебував в еміграції в Гондурасі, закликав патріотів піднятися на боротьбу з іспанцями. Його підтримали генерал Антоніо Масео, який емігрував в Коста-Ріку, і Хосе Марті. У серпні того ж року Гомес і Масео прибутку в США, де їх радісно зустріли кубинці-емігранти. На свої особисті кошти і кошти народу вони стали закуповувати зброю. Але невдовзі уряд США експропріювало його і тільки з-за цього військова експедиція на Кубу була відкладена.
Плани на організацію повстання
Максимо Гомес вимагав від Хосе Марті і сподвижників наділити себе диктаторськими повноваженнями на час повстання. Але це викликало бурхливий протест, а Хосе Марті і зовсім порахував таке прохання вельми небезпечною для національно-визвольного руху. Диктатура військового керівника могла б призвести до встановлення на Кубі не республіки, а режиму особистої влади.
Звичайно, Максимо Гомес був засмучений відходом від нього Марті з-за спроб отримати диктаторські повноваження.
Але від своїх планів нового повстання на Кубі Гомес не відмовився. Два роки не вдавалося йому висадитись на Кубі: заважали іспанські та американські агенти, що уважно стежили за кожним кроком патріота. Зрештою в грудні 1886 року Максимо Гомес, посварився ще й з близьким другом і соратником Антоніо Масео, визнав, що його спроби організувати повстання на Кубі зазнали невдачі, і оголосив про відхід від руху.
Між тим, Хосе Марті восени 1887 року провів у Нью Йорку нараду з однодумцями і прийняв звернення до всіх патріотів Куби. Воно було спрямоване також Максимо Гомесу і Антоніо Масео. Масео в 1890 році під виглядом відвідування восьмидесятидвухлетней матері побував на Кубі і ознайомився з ситуацією на місці. Після поїздки він був твердо переконаний, що повстання переможе і потрібно його готувати. Так він і доповів Хосе Марті.
Генералісимус Максимо Гомес
У серпні 1892 року Хосе Марті з групою сподвижників з’їздив в Домініканську республіку до Максимо Гомесу. Той зустрів делегацію з радістю погодився прийняти військове керівництво повстанням в чині генералісимуса. Це означало, що йому прощені колишні диктаторські замашки.
Вони разом обговорили майбутні події і призначили днем повстання 26 лютого 1895 року. Але за Гомесом раніше йшло невсипуще спостереження. Природно, що не пройшла непоміченою його жвава діяльність із закупівлі зброї для повстання. 10 січня 1895 року іспанці разом з американцями конфіскували підготовлене і закуплене Марті і Гомесом зброю. Вдруге план вторгнення патріотів на Кубу зазнав невдачі.
Висадитись на Кубі Максимо Гомесу і Хосе Марті вдалося тільки навесні. 5 травня Гомес і Марті зустрілися з основними силами повстанців, якими керував раніше прибув на острів генерал Антоніо Масео. Тут, у селищі Мехорана, на нараді було прийнято рішення: затвердити Марті на посаді політичного лідера революції, Гомеса — на посту головнокомандуючого з присвоєнням чину генералісимуса.
З цього моменту повстанська армія успішно вела бойові операції проти іспанців. Кубинці з захопленням зустрічали своїх визволителів. Але в самий розпал повстання Хосе Марті був убитий в бою. Повстанці спробували вивезти його тіло, але не змогли, а іспанці поховали його 27 травня 1895 року на цвинтарі в Сантьяго-де-Куба. Мабуть, вони розраховували, що з загибеллю Марті рух піде на спад. Але вона продовжувала розростатися.
Празький мирний договір
7 грудня 1896 року в бою загинув хоробрий генерал, «бронзовий титан» Антоніо Масео. Тепер рухом керували тільки Максимо Гомес і його помічник Калісто Гарсія. До кінця 1897 року повстанці з боями пройшли весь острів, завдали іспанцям ряд серйозних поразок і звільнили більшу частину кубинській території.
Іспанські війська тепер трималися тільки в портових містах, і уряд Іспанії стало розуміти, що війну на Кубі воно програє. У Мадриді стали говорити про надання Кубі автономії, що й було проголошено 25 листопада 1897 року. І бути б Кубі незалежної зрештою, так втрутилися американці. Відчувши слабкість Іспанії, вони вирішили підім’яти Кубу під себе і в квітні 1898 року розв’язали війну з Іспанією, перемогли і окупували Кубу до 1902 року.
Організувати опір новим колонізаторам керівники повстанського руху не зуміли. Однак Максимо Гомес зміг побачити, що справа, за яку він боровся, перемогло, коли 20 травня 1902 року Куба була проголошена республікою і її національний прапор замайорів над Гаваною замість американського прапора. Помер генералісимус визвольного руху в 1905 році.