Кінець партизанського загону «Журналіст»

14 квітня 1943 глухий рокіт моторів порушив тишу Кодр.

— З боку Речулы по долині рухаються два танки, за ними слід колона німецьких солдатів! — доповів спостерігач, який сидів з біноклем на верхівці дерева.

Розлючені зухвалими нальотами партизан окупанти мали намір оточити загін.

Командири М. Смилевский і В. Лисов розпорядилася виділити бійцям додатково патрони і гранати. Гуркіт моторів вже добре чувся на базі. Напруження зростало з кожною хвилиною. Гітлерівці підійшли до лісової сторожки, оточили двір, кинулись у хату. Але вона була порожня, партизани вчасно залишили свій притулок. Розлютовані невдачею, карателі громили і трощили все, що потрапляло під руку, а потім підпалили будинок. Через деякий час колона пішла тією ж дорогою, що й прийшла.

— Це була спроба розвідати, спробувати наші сили, — вирішили партизани.

— Треба готуватися до чергового нальоту. Бою нам не минути. А отже, першим ділом слід зміцнити свої позиції.

На наступний день партизани рили окопи. Смилевский і Лисов давали бійцям вказівки, підбадьорювали новачків. Робота просувалася швидко.

Тривожні думи не покидали командира весь день. Ні на мить не склепив він очей і вночі. Часто виходив із землянки. На небі мерехтіли зірки. Навколо коштувала глибока тиша; він взяв автомат і пішов уздовж окопів, перевірити пости. Все було в порядку. Тільки ліс глухо шумів і таємниче.

Рано вранці в неділю, 16 квітня, вирішили розвідати обстановку, так і продукти були на межі. Олександр Кирикэ і троє партизанів попрямували у бік Сесен. Але незабаром всі повернулися приніс тривожну звістку: ворог великими силами рухається у бік лісу.

Партизани зайняли свої місця.

По окопах передали останній наказ командира:

— Підпустити німців ближче. Вогонь відкривати тільки по команді!

Ворожі солдати просувалися короткими перебіжками, заходили з флангів. Бруствер партизанських окопів наїжився дулами автоматів, гвинтівок, мисливських рушниць. Настала вирішальна хвилина.

— Вогонь! — пролунала команда.

Зав’язалася перестрілка. Гітлерівське командування, щоб забезпечити свої тили, кинуло в район Ральского ліси проти невеликої жменьки партизан — у 70 бійців — більше 500 карателів з танками і мінометами.

Тепер важко відновити картину бою, як він починався і продовжувався. Але окремі епізоди запам’яталися його учасникам — Клаві Крикуненко та іншим. Перша ланцюг карателів наблизилася впритул до партизанських окопах. Але, зустрівши дружний вогонь, відкотилася назад. Через деякий час ворог зробив другу атаку, прагнучи зайти в тил оборонцям. Але і вона не принесла йому видимого успіху, хоча опір партизанів помітно ослаб: з’явилися вбиті та поранені. Несли великі втрати і окупанти.

— Виносьте поранених подалі в яр, — наказав Смилевский і по-пластунськи поповз до окопів, на правий фланг.

— Що сталося, чому не стріляєш? — запитав кулеметника.

— Не збагну, що сталося, не йде стрічка.

Командир присів до кулеметника, допоміг усунути неполадки, і кулемет знову заговорив.

— Давай, Толя, бий точніше! Не подпускай фашистів до яру. Там поранені.

А сам підвівся і швидко побіг до центру лінії оборони, туди, де противник особливо насідав. На очах командира, убитий кулею, тихо сповз в окоп Олександр Буду…

Кінець партизанського загону «Журналіст»

Наспіх перев’язавши рани, поверталися партизани в дію. Бій то спалахував, то затихав.

Переконавшись, що лобовими атаками зломити опір партизанів не вдасться, фашисти відійшли назад. Після невеликого затишшя ворог почав обстрілювати позиції партизан з мінометів. Вогняний шквал накрив окопи. Втрати зростали.

Смилевский зайняв місце загиблого кулеметника. Його кулеметні черги буквально косили гітлерівців, поки не спорожніли патронні диски. Але ось осколок ворожої міни обірвав життя командира «Журналіста»…

Четвертий годину тривав нерівний бій з гітлерівцями. Коли скінчилися патрони, Микола Тетьянко вихопив з-за пояса дві гранати і крикнув товаришам:

— Відходьте по яру по одному! Я прикрию!

«…З нашого загону «Журналіст», — писала пізніше Клава Крикуненко, — в живих крім мене залишилися перекладач-молдаванин Микола, запорожець Ілля Михайличенко і тяжкопоранений сибіряк Анатолій Володін. Втратили багатьох своїх бійців і загін імені Фрунзе.

Кілька днів ми бродили по лісі, голодні, обірвані, зібралися в обумовленому місці.

Вирішили пробиватися до своїх. Фронт був уже зовсім близько — на пагорбах, по той бік річки Кули, перебували радянські частини. Як потім дізналися, там вела бої 80-я гвардійська стрілецька дивізія під командуванням генерал-майора в. І. Чижова.

Треба було йти на з’єднання з наступаючими частинами. Командування взяв на себе Іван Лисов. Пригадуються його останні слова:

— Товариші, ми з честю виконали свій борг. Тепер уже немає ніякого сенсу залишатися тут, поруч з передової. Залишається одне: з боєм прорватися через лінію фронту.

Почали готуватися. В останню квітневу ніч вийшли з лісу і спустилися в долину Кули. Йшов проливний дощ».

Промоклі до кісток, під покровом темряви рушили до річечки, що дзюрчить у долині. Було так темно, що в двох кроках нічого не можна було розрізнити. Дув сильний вітер, проливний, здавалося, нескінченний холодний дощ. По ярах шумно вирувала вода. Попереду партизан, петлявших по схилу між кущами терну, йшов провідник з місцевих жителів.

Проминули першу лінію німецьких траншей. І раптом вибух — провідник потрапив на замінований ділянку. Окупанти переполошилися. В небо злетіли освітлювальні ракети. Застрочили автомати.

Партизани продовжували пробиратися поповзом по болоті та калюжах, під кулями. Тяжкопораненого Толю Володіна вели під руки.

До ранку дісталися до кошари на Бахской горі. Тут вже були свої. Двадцять три партизана перейшли лінію фронту. Їм важко було змиритися з втратою бойових товаришів. Але війна тривала, і чекали ще жорстокі бої з ворогами.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: