Дорога БТ-7 на Москву | Історичний документ

Війна! Це страшну звістку приніс шестирічний Петька, син сільського шофера. Ніхто йому не повірив і всі кинулися до радіоприймачів. На жаль погані вісті підтвердилися.

І потекли дні, один гірше іншого. І хоча далеко, дуже далеко знаходився від вогняної лінії фронту узбецький зерносовхоз «Галляарал», все одно і тут зведення Радінформбюро сприймалися з загострилася тривогою. А незабаром війна з усією суворістю постукала і в будинки жителів селища. Пішли на фронт багато жителів селища, одним з них був Петро Опанасович Трайнин

Що ця війна надовго, дійсно відчулося досить скоро. Зведення Радінформбюро повідомляли про захоплення ворогом Прибалтики, більшої частини України, Білорусії. З радгоспу то і справа йшли на фронт люди.

В діючу армію вибуло близько двох третин автомобильною парку, вже не дико було побачити за кермом або важелями трактора вчорашнього школяра або навіть школярку. А поля кликали до себе: стояла страшна спека, хліба могли ось-ось почати обсипатися.

Настав вересень. Страда закінчилася. Ось тоді-то, як і обіцяли в райкомі, настала черга і для Петра Опанасовича Трайнина.

А їхати спочатку довелося зовсім і не на фронт, а в Таджикистан. Там, в одному з обласних міст, якраз йшло формування 20-ї горнокавалерийской дивізії. У 27-й бронетанковий дивізіон цього з’єднання, крім Трайнина, були зараховані і ще двоє односельців — механік дільниці Степан Макаров і інженер Степан Деров. Всі троє — механіками-водіями «бэтушек», як ласкаво називали тоді екіпажі свої легкі танки БТ-7.

Формування дивізії йшло прискореними темпами. Ледь ознайомилися з технікою, що надійшов наказ грузиться в ешелони. І — на фронт. Цього вимагала обстановка. Адже фашистські полчища вже під’їжджали до стін радянської столиці.

На захист Москви

4 листопада 1941 року їх ешелон мчав у невідомому для бійців напрямку. Так про кінцевому пункті призначення в цей час, здається, не знав навіть і командир бронетанкового дивізіону. Лише після того, як минули Рязань, стали здогадуватися, що їдуть захищати Москву. Стали з’являтися надовби, їжаки, протитанкові рови.

Дорога БТ 7 на Москву | Історичний документ

12 листопада вивантажилися під Сонячногірську. Прибули сюди не без втрат. Ще по дорозі німецькі аси двічі бомбили ешелон. У перший раз фашистські аси ще обережно, сипали бомби з граничної висоти. Це не приносило особливої шкоди.

Але під час другого нальоту, дізнавшись, що ешелон йде без зенітного прикриття, знахабніли: пікірували на склад, ледь не чіпляючи башти танків своїми шасі, поливали гарматним і кулеметним вогнем. Вбили і поранили кілька перебували на платформах танкістів, підпалили одну «бэтушку» — догодили гарматної серією в паливні баки.

Гасили палаючий танк на ходу, бо як машиніст, до цього, мабуть, вже не раз потрапляв у подібні халепи, не збавив ходу. Знав: нерухомий склад «юнкерси» рознесуть в два рахунки.

І ось танкісти, не звертаючи уваги на ворожі літаки, ходили взад-вперед вздовж ешелону, зірвали з палаючої машини брезент, перекрили моторні жалюзі і почали поливати його пінними струменями з вогнегасників, знятих з сусідніх танків. І збили-таки полум’я, вже загрожувало перекинутися на інші платформи.

Розвантажувалися під холодним, упереміш із мокрим снігом, дощем. Коли витягли танки в колону, надійшла команда всім екіпажам прибути в її голову на побудову. Там зачитали звернення Військової ради Західного фронту, з якого Трайнин, як, втім, і решта танкісти, зрозумів головне: очікується новий наступ німецько-фашистських військ на Москву. І гасло «Ні кроку назад!» було сприйнято всіма як бойовий наказ Батьківщини.

Коли поверталися до свого танку, старший сержант Обухан простягнув Трайнину свіжу газету. Пояснив: — Це наша, фронтова. Шануй, механік, про бойові справи шістнадцятої армії, про неї тут багато пишуть. А чому саме про шістнадцятої? — запитливо глянув на командира Петро.
— Та тому, що ми з сьогоднішнього дня входимо і складу цієї армії. Трайнин пробіг очима по газетним стовпцями. Прочитав виділене жирним шрифтом:
«На підмосковних полях німецький фашизм має знайти собі могилу!» — А ти ось цю, цю замітку почитай,— ткнув пальцем в смугу Обухан.— Тут цікавий випадок описаний.

У замітці розповідалося про подвиг танкіста Медвведева. БТ-7, де Медведєв був командиром і діяв у розвідці. Несподівано на його шляху попалася ворожа артилерійська батарея.
Правда, радянський танк вийшов до неї з тилу. Але фашисти помітили його, почали розгортати знаряддя.

Все вирішували секунди. Медведєв не розгубився. Влучним пострілом підбивши одну з гармат, він наказав своєму механіку-водію вести танк на батарею на високій швидкості зблизився з нею і почав підминати гусеницями інші знаряддя. Протягом декількох хвилин все було скінчено, ворожа батарея перестала існувати.

Так, це був справжній подвиг! Один легкий радянський танк вийшов переможцем у сутичці з шістьма фашистськими знаряддями!

Дощ лив вже третю добу поспіль. Дороги розвезло так, що у вибоїнах часом застрягали і БТ-7, що володіють загалом-то гарною прохідністю.

Петро вів свій танк вміло, намагаючись захоплювати однією з гусениць край узбіччя. Так менше трясло на вибоїнах. Вдень 14 листопада колона бронетанкового дивізіону зупинилася на короткий привал в селі Мерзлово. Екіпажі висипали з машин, щоб хоч трохи розім’ятися. І тут побачили досить значну колону полонених гітлерівців, яку наші солдати конвоювали з тієї ж сільської вулиці, де зупинилися і танкісти.

На їхніх обличчях не було печатки тієї втомленою покірності, яку він побачить у полонених німців хоча б уже через рік. Навпаки, зараз перед ним проходили ситі вояки, які не втратили ще впевненості в кінцеву перемогу своєї армії, які сприймали полон не інакше як прикре непорозуміння, тимчасовий каприз фортуни.

І мимоволі подумалося: а адже ворог, навіть якщо судити по поведінці цих полонених, ще дійсно сильний, а значить, попереду їх чекають серйозні сутички з ним.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам