Війна! Це страшну звістку приніс шестирічний Петька, син сільського шофера. Ніхто йому не повірив і всі кинулися до радіоприймачів. На жаль погані вісті підтвердилися.
І потекли дні, один гірше іншого. І хоча далеко, дуже далеко знаходився від вогняної лінії фронту узбецький зерносовхоз «Галляарал», все одно і тут зведення Радінформбюро сприймалися з загострилася тривогою. А незабаром війна з усією суворістю постукала і в будинки жителів селища. Пішли на фронт багато жителів селища, одним з них був Петро Опанасович Трайнин
Що ця війна надовго, дійсно відчулося досить скоро. Зведення Радінформбюро повідомляли про захоплення ворогом Прибалтики, більшої частини України, Білорусії. З радгоспу то і справа йшли на фронт люди.
В діючу армію вибуло близько двох третин автомобильною парку, вже не дико було побачити за кермом або важелями трактора вчорашнього школяра або навіть школярку. А поля кликали до себе: стояла страшна спека, хліба могли ось-ось почати обсипатися.
Настав вересень. Страда закінчилася. Ось тоді-то, як і обіцяли в райкомі, настала черга і для Петра Опанасовича Трайнина.
А їхати спочатку довелося зовсім і не на фронт, а в Таджикистан. Там, в одному з обласних міст, якраз йшло формування 20-ї горнокавалерийской дивізії. У 27-й бронетанковий дивізіон цього з’єднання, крім Трайнина, були зараховані і ще двоє односельців — механік дільниці Степан Макаров і інженер Степан Деров. Всі троє — механіками-водіями «бэтушек», як ласкаво називали тоді екіпажі свої легкі танки БТ-7.
Формування дивізії йшло прискореними темпами. Ледь ознайомилися з технікою, що надійшов наказ грузиться в ешелони. І — на фронт. Цього вимагала обстановка. Адже фашистські полчища вже під’їжджали до стін радянської столиці.
На захист Москви
4 листопада 1941 року їх ешелон мчав у невідомому для бійців напрямку. Так про кінцевому пункті призначення в цей час, здається, не знав навіть і командир бронетанкового дивізіону. Лише після того, як минули Рязань, стали здогадуватися, що їдуть захищати Москву. Стали з’являтися надовби, їжаки, протитанкові рови.
12 листопада вивантажилися під Сонячногірську. Прибули сюди не без втрат. Ще по дорозі німецькі аси двічі бомбили ешелон. У перший раз фашистські аси ще обережно, сипали бомби з граничної висоти. Це не приносило особливої шкоди.
Але під час другого нальоту, дізнавшись, що ешелон йде без зенітного прикриття, знахабніли: пікірували на склад, ледь не чіпляючи башти танків своїми шасі, поливали гарматним і кулеметним вогнем. Вбили і поранили кілька перебували на платформах танкістів, підпалили одну «бэтушку» — догодили гарматної серією в паливні баки.
Гасили палаючий танк на ходу, бо як машиніст, до цього, мабуть, вже не раз потрапляв у подібні халепи, не збавив ходу. Знав: нерухомий склад «юнкерси» рознесуть в два рахунки.
І ось танкісти, не звертаючи уваги на ворожі літаки, ходили взад-вперед вздовж ешелону, зірвали з палаючої машини брезент, перекрили моторні жалюзі і почали поливати його пінними струменями з вогнегасників, знятих з сусідніх танків. І збили-таки полум’я, вже загрожувало перекинутися на інші платформи.
Розвантажувалися під холодним, упереміш із мокрим снігом, дощем. Коли витягли танки в колону, надійшла команда всім екіпажам прибути в її голову на побудову. Там зачитали звернення Військової ради Західного фронту, з якого Трайнин, як, втім, і решта танкісти, зрозумів головне: очікується новий наступ німецько-фашистських військ на Москву. І гасло «Ні кроку назад!» було сприйнято всіма як бойовий наказ Батьківщини.
Коли поверталися до свого танку, старший сержант Обухан простягнув Трайнину свіжу газету. Пояснив: — Це наша, фронтова. Шануй, механік, про бойові справи шістнадцятої армії, про неї тут багато пишуть. А чому саме про шістнадцятої? — запитливо глянув на командира Петро.
— Та тому, що ми з сьогоднішнього дня входимо і складу цієї армії. Трайнин пробіг очима по газетним стовпцями. Прочитав виділене жирним шрифтом:
«На підмосковних полях німецький фашизм має знайти собі могилу!» — А ти ось цю, цю замітку почитай,— ткнув пальцем в смугу Обухан.— Тут цікавий випадок описаний.
У замітці розповідалося про подвиг танкіста Медвведева. БТ-7, де Медведєв був командиром і діяв у розвідці. Несподівано на його шляху попалася ворожа артилерійська батарея.
Правда, радянський танк вийшов до неї з тилу. Але фашисти помітили його, почали розгортати знаряддя.
Все вирішували секунди. Медведєв не розгубився. Влучним пострілом підбивши одну з гармат, він наказав своєму механіку-водію вести танк на батарею на високій швидкості зблизився з нею і почав підминати гусеницями інші знаряддя. Протягом декількох хвилин все було скінчено, ворожа батарея перестала існувати.
Так, це був справжній подвиг! Один легкий радянський танк вийшов переможцем у сутичці з шістьма фашистськими знаряддями!
Дощ лив вже третю добу поспіль. Дороги розвезло так, що у вибоїнах часом застрягали і БТ-7, що володіють загалом-то гарною прохідністю.
Петро вів свій танк вміло, намагаючись захоплювати однією з гусениць край узбіччя. Так менше трясло на вибоїнах. Вдень 14 листопада колона бронетанкового дивізіону зупинилася на короткий привал в селі Мерзлово. Екіпажі висипали з машин, щоб хоч трохи розім’ятися. І тут побачили досить значну колону полонених гітлерівців, яку наші солдати конвоювали з тієї ж сільської вулиці, де зупинилися і танкісти.
На їхніх обличчях не було печатки тієї втомленою покірності, яку він побачить у полонених німців хоча б уже через рік. Навпаки, зараз перед ним проходили ситі вояки, які не втратили ще впевненості в кінцеву перемогу своєї армії, які сприймали полон не інакше як прикре непорозуміння, тимчасовий каприз фортуни.
І мимоволі подумалося: а адже ворог, навіть якщо судити по поведінці цих полонених, ще дійсно сильний, а значить, попереду їх чекають серйозні сутички з ним.