Доля Миколи Близнюка

«Одного разу я приїхав в загін імені Ленінського комсомолу: тягнуло мене в загін, яким нещодавно командував. Був пізній час. Колишній мій начальник штабу, а тепер командир загону Павло Воробйов про щось розмовляв з групою партизанів. Як з’ясувалося, з розвідниками», — згадує Михайло Михайлович Джагаров.

— Що, не спиться, командир? — звернувся до мене Воробйов.

— А ти чому людям спати не даєш?

— Ставлю чергову задачу.

Серед розвідників я побачив хлопця років чотирнадцяти.

— А що це за хлопчина стоїть там? — запитав я Воробйова.

— О, це Коля Близнюк! За віком йому впору б голубів ганяти. Але тямущий і не по роках серйозний. Я, зізнатися, спочатку не хотів брати його в загін, але розвідники упросили. Особливо наполягали Бєлов, Івашин і Анісімов, або, як їх тепер хлопці називають, «трійка сивого».

— А батьки знають, що він в партизанах?

— Так, батько приходив. Сам просив взяти хлопця в загін. «Не пошкодуєте, — каже, — хлопець що треба. У мене їх семеро, один одного менше. Цей старший. Мати, нашу фашисти вбили…» Звичайно, ми не могли не взяти, хлопця, тим більше що вони з батьком принесли в загін, знайдені в лісі наган, дві гвинтівки, сотні патронів і кілька гранат. Крім того, Коля показав розвідникам місце в лісі, де були виявлені чотири 76-міліметрових артилерійських снарядів та кілька фугасних снарядів. Зі снарядів вибухівку партизанські сапери виплавили, і тепер толу у нас на місяць вистачить. А капсулів-детонаторів нам підкинули десантники з спецгруп.

— Багатії ви тепер, — сказав я. — Поділилися б вибухівкою з іншими загонами. Адже не у всіх є.

— Поділимось… якщо треба. — Командир загону помовчав, потім запитав: — А от чим пояснити, Михайло, що цей Колька такий серйозний? Я часто спостерігав за своїми хлопцями. Життя їх несолодка: розвідка, бої, походи. Хлопці бувають і зосередженими і похмурими. Але хіба ми рідко чуємо сміх, жарти? А Колька завжди серйозний. Я і не чув, як він сміється, не бачив посмішки його.

— Діти взагалі сприймають з великою серйозністю, що відбувається, — відповів я. — А тут війна. Уяви себе на його місці: що не день — стрілянина, убиті. Мирного населення на окупованій території значно важче, ніж нам. Крім того, Колька твій повинен був допомагати батькові годувати сімох сестер і братів, охороняти їх. Тут не до посмішок! Взагалі-то бережіть хлопчини, дарма під кулі не пускайте. Використовуйте на менш небезпечній роботі. Ну хоча б зв’язковим при штабі.

Але бойова доля Миколи Близнюка склалася інакше: від розвідників його було не відірвати. Він покірно переносив всі тяготи бойових буднів. Разом з розвідниками не раз пробирався в гарнізони противника, добував цінні відомості про дислокацію ворога, про плани гітлерівців. Особливу кмітливість і рішучість Коля проявив у проведенні диверсій на залізниці…

…У грудні 1942 року група партизанів, яку очолював Серафим Івашин, вирушила в район станції Смолевичи, що на залізничній магістралі Мінськ — Москва. До групи увійшов і Микола Близнюк. Ця залізнична комунікація добре охороняється, були мінні поля, загородження, патрулі і дзоти і т. д. За допомогою місцевого населення і зв’язних вони, як правило, вдало обходили перешкоди і загородження і потай підбиралися до залізничного полотна.

Серафим Івашин впевнено вів свою групу до залізниці. Коля не відставав від командира ні на крок. Він схвильовано запитував:

— Товариш командир, коли ж ми будемо біля дороги? Адже другий день йдемо, а залізяки не видно.

— В такому серйозному і небезпечній справі поспішність не годиться, Коля. І ешелон не підірвемо, і голови зазря можемо скласти. А у залізяки, як ти кажеш, будемо годині о дев’ятій вечора. Час диверсії уточнимо після зустрічі з нашим зв’язковим.

Ворожий гарнізон знаходився в чотириста метрів. Темніло. З неба сипав дрібний сніг.

Незабаром звернули з лісової стежки: Івашин вирішив віддалитися від гарнізону. По сніговій цілині йти стало значно важче. Через деякий час неподалік від хутора Вода-Гора група зустрілася з Іваном Болоночкиным.

— Що чути на дорозі? — запитав Серафим Івашин. — Як патрулюється? Часто проходять ешелони?

— Патрулюють дорогу по три-чотири людини, іноді з хортом ходять від дзоту до дзота. Позавчора підривники з загону «Радянська Білорусь» нарвалися ні насаду.

— В якому місці?

— Недалеко звідси. Але відбулися вони легко. Правда, одного поранено. Могло бути гірше, але у німців, мабуть, здали нерви: вони відкрили вогонь з дальньої дистанції. Все ж хлопцям довелося йти.

— Да-а, — задумливо протягнув Івашин. — Наші хлопці теж чотири дні провели біля дороги, а пробратися до полотна не змогли.

Близнюк і тут проявив свою цікавість.

— А що це у вас за поясом? — запитав Коля Болоночкина. — Навіщо?

— Мітла? — поблажливо посміхнувся Болоночкин. — Відома річ, мітла автомат не замінить, проте дещо для чого в нашому ділі вона стане в нагоді. Кажуть же, що лисиця хвостом сліди замітає. Ну а у мене поки хвіст не відріс, ось і користуюся мітлою для маскування свіжих слідів біля рейок.

Розмова партизан був перерваний короткими автоматними чергами. В нічне небо злетіли дві білі ракети, освітивши ділянку біля невеликого залізничного мосту. Незабаром все знову завмерло, але ненадовго. Почувся наростаючий гуркіт поїзда, що йде з боку Мінська.

— Часто вони ходять? — запитав Серафим Івашин.

— Вдень склади в бік фронту рухаються приблизно через сорок-п’ятдесят хвилин, — відповів Болоночкин, — а вночі — через півтора-два години. Минулого тижня все-таки партизанам вдалося зірвати графік. За Крупками пустили під укіс ешелон. Гітлерівці близько двох днів вивозили трупи і розчищали залізничний шлях.

— А тепер ось наша черга, — задумливо сказав Серафим Івашин. — В якому місці почнемо полювання?

— Приблизно метрах в двохстах п’ятдесяти від роз’їзду.

— Так адже там дзот майже поруч! — вигукнув підривник Стрибок.

— Ну і що? — незворушно стояв на своєму Болоночкин. — Німці проходять цю ділянку ходко і оглядають його не дуже уважно. Крім того, сама на висип підходяща: навіть якщо у роз’їзду поїзд і зменшить хід, все одно при вдалому вибуху майже весь склад полетить під укіс. До речі, і відходити звідти безпечніше.

— Що ж, на цьому і вирішимо, — сказав Серафим Івашин. — А зараз, Іван, ви з Анісімовим підете в розвідку, уточніть підходи, вивчіть місцевість. І намагайтесь точно визначити систему патрулювання. Приблизно через годину ми вас чекаємо. Костя, — звернувся він до Loginovu, — дай поки свій маскхалат Болоночкину. Ну, в добрий шлях!

Минуло більше години. Анісімов і Болоночкин не поверталися.

— Петляють, видно, десь хлопці по глибокому снігу, — сказав Івашин.

Нарешті Болоночкин і Анісімов повернулися.

— Що так довго? — запитав Івашин. — Минуло вже два ешелону, а ми тупцюємо. Швидше до залізниці! Анісімов, залишишся тут. Будеш нас прикривати.

Попереду, з інтервалом дванадцять-п’ятнадцять метрів, йшли Івашин і Болоночкин, за ними Логінов, який ніс заряд толу. Близнюк і Стрибок замикали групу. Однак незабаром Болоночкин і Стрибок обійшли опальних і опинилися на флангах. В двохстах п’ятдесяти метрах від дороги Івашин заліг, його приклад наслідували інші. Почекавши хвилин п’ятнадцять, Івашин і Болоночкин почали просуватися в бік насипу. Ось вони зникли в сніжній імлі. Крейди поземка. Це радувало партизан. Минуло ще кілька хвилин, перш ніж з’явився Івашин. Він взяв з собою Логінова, і вони попрямували далі. Інші самі знали, що треба робити. Обережно, ніби мисливці до звіра, вони підкрадалися до наміченої мети і, полузарывшись в сніг на флангах, забезпечили основної групи підривників можливість безперешкодно замінувати ділянку дороги. Близнюк теж висунувся до полотна і зустрів Логінова, який тягнув шнур від толового заряду.

— Добре, що ти тут, — сказав Логінов. — Тримай ось шнур та відійди назад кроків на п’ятнадцять. Чекай мене там, не бійся.

— Та я не боюся.

Ешелон усе не показувався. Не видно було і патрулів. Партизани відійшли від залізниці метрів на сто сімдесят. У шнура залишилися Івашин і Логінов. Івашин покликав Близнюка. Запитав:

— Ну як, не закоцюб?

— Товариш командир, можна мені залишитися з Логиноным?

— Хочеш за шнур потриматись?

— Та ні, просто…

— Що ж, залишайся, не заперечую, і тобі коли-небудь треба відкривати свій рахунок. Тільки умова: не метушися, спокійно.

Через хвилину Близнюк вже лежав поруч з Логіновим. Повільно тягнувся час. Двічі проходили туди і назад патрулі. Миколка бачив, як Івашин, Логінів і Стрибок пильно стежили за кожним кроком вартових. Ті йшли не поспішаючи, час від часу писав ручними ліхтариками ділянки залізниці і підступи до неї. Але їм так і не вдалося виявити міни: поземка замела сліди.

Логінов передав шнур Близнюка, а сам поспішив до Івашину. Коля захвилювався, у нього перехопило подих: адже йому вперше довірили таку відповідальну справу! Він чіпко, двома руками, стиснув шнур.

Близнюк прислухався — і відразу ж відчув гул поїзда, що наближається. Зліва швидко котилося, все збільшуючись, декілька крапок, що світяться. Гуркіт наростав. Коля знав: як тільки від передніх коліс паровоза до міни залишиться два метри, треба тягнути шнур. Він ще міцніше стиснув покритий інеєм шнур. Ніяка сила не змогла б тепер перешкодити йому. Ось паровоз майже у створі. Ще секунда. Коля випростався і щосили смикнув шнур. Злетіло вогняне полум’я, повітря струсонув потужний вибух. Гуркіт і скрегіт. Паровоз, а за ним вагони, наскакивая один на одного, полетіли під укіс…

Доля Миколи Близнюка

Відходили партизани від місця диверсії з боєм. А через півтори доби, відпочивши, в одній невеликій селі, група Івашина повернулася на базу.

На наступний день всіх учасників диверсії викликав до себе командир загону Павло Воробйов.

— Вітаю всіх з успішним виконанням завдання. Мені особливо приємно привітати Близнюка з його першим ешелоном.

Потім Коля Близнюк бере участь у розгромі ворожого гарнізону, розташованого у великому населеному пункті Ляди Смолевичского району. Вісім гітлерівців було вбито у нічному бою, 18 взято в полон. В числі трофеїв — вісім ручних кулеметів, кілька рушниць, патрони, медикаменти.

А через кілька днів після нальоту на Ляди в загоні відбулися комсомольські збори. Командир і комісар у коротких виступах підвели підсумки бойової діяльності загону за останній місяць, назвали імена найкращих бійців. У числі перших був названий і Коля Близнюк, якого на цьому леї зборах прийняли до лав Ленінського комсомолу.

Близнюк був учасником всіх бойових операцій загону імені Ленінського комсомолу. Хоробрість, кмітливість, які він виявляв у боях, радували навіть бувалих партизан. Разом з бойовими товаришами він вдало підірвав ще сім ворожих ешелонів.

У бою з каральним загоном есесівців в районі села Пудецкая Слобода Пуховичского району Близнюк показав завидну холоднокровність і відвагу. Під час однієї з атак фашистів був важко поранений кулеметник Михайло Ханський. Коля швидко зайняв його місце біля кулемета і відкрив вогонь по наступаючим ланцюгах супротивник. В цьому бою, під час партизанської контратаки, Коля спільно з іншими бійцями загону, розстрілявши артилерійську прислугу німців, захопив дві скорострільні автоматичні гармати, які й донині експонуються — одна в Білоруському держави пенном музеї історії Великої Вітчизняної війни в Мінську, інша — в артилерійському музеї в Ленінграді.

Перша Мінська партизанська бригада отримала завдання разом з сусідньої бригадою «Розгром» нанести потужний удар по залізничній магістралі в районі станцій Жодіно — Борисов. Загони зайняли вихідні позиції. Пішла команда:

— В атаку, орли! Смерть фашистським загарбникам!

Усе довкола здригнулося від могутнього кличу сотень людей. Але сталося непередбачене: на атакується ділянку тільки що підійшов поїзд з гітлерівцями. І негайно загриміла гарматна і мінометна канонада. Злетіли ракети ворога, стало видно, як удень. Фашисти стріляли з поїзда і дзотів за шеренгам партизан прямою наводкою. У рядах наступаючих з’явилися поранені й убиті. Атака захлиналася. І раптом по ланцюгу партизан наче пройшов електричний струм: попереду загону імені Ленінського комсомолу піднявся Вадим Кутырло, а поруч з ним виріс Коля Близнюк. Над їх головами затріпотіло червоний прапор бригади…

Невидима сила миттєво відірвала партизан від землі і кинула на позиції ворога. Факелом запалав ешелон. Коли бригада покидала місце бою, там залишалися розбиті, покручені німецькі дзоти. Але суворі закони війни. І в цій операції були жертви. Партизани втратили вбитими вісімнадцять осіб. Обірвалося життя та Миколи Близнюка.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам