Долина смерті | Історичний документ

 

Дійшли відомості, що наші сапери налагоджують вузькоколійку від М’ясного Бору до Вільхівки. А поки зі снарядами зовсім туго. Комполку Квак викликав мене якось і каже:

— Ось що, козак, сам знаєш, що снарядів залишилося 5 на знаряддя. Це на 20 секунд нормального бою. Не вистачає продуктів, фуражу. Назначаешься командиром спеціальної команди з доставки боєприпасів з армійського складу, що за М’ясним Бором.

Це ось тут, — уточнив він по карті. — Завдання не з легких. Два рази на добу вам доведеться перетинати «Долину смерті, про яку ти вже, мабуть, чув. Ну народ ви обстріляний, озирніться на місці.

— Є, товаришу: гвардії підполковник!

Рушили. Не доходячи до «Долини смерті», яка прострілювалася наскрізь, розосередилися. Зустрілися з командиром обороняється району, переговорили. Він порадив перетинати долину вранці, годині о 3 — 4, та пізно ввечері — близько 9.

Той, хто намагається проскочити вдень, несе великі втрати. А бігти треба кілька кілометрів, за простреливаемому коридору. Причому, бігти по слизьких колодах, які служать шпалами вузькоколійки. Насипу немає, дорога побудована на ряжах. Колоди укладені нерівномірно, оступишся — впадеш в болото. А поки трепыхаешься — ти для ворога неособисту мішень.

Бої тут не припинялися ні вдень, ні вночі. Нашим солдатам ледве-ледве вдавалося стримувати натиск німців, які прагнули знову перекрити коридор. Поряд з вузькоколійкою — лежневка з колод.

По ній де-не-як рухаються машини, вози з пораненими. Тут же сапери відновлюють пробоїни від обстрілу і бомбардувань. Над просікою постійно висять «юнкерси» —то бомблять, то обстрілюють. Вибухи і кулеметні черги змішалися з криком, лайкою, стогоном поранених.

Кожен воїн тягнув за два 76-мм снаряда або по одному гаубичному 122-мм З цієї пудовой поклажею треба було скакати по шпалах вузькоколійки. Кілометрів зо два від «Долини смерті» влаштували перевалочну базу, побудували курені, відрили рови.

Вранці нас чекали підводи полкового транспорту, забирали снаряди і залишали нам по два сухаря на добу, Правда, в сутінках нам вдавалося роздобути дещо з розбитих машин. Ризиковане заняття, але голод не тітка

У першій декаді травня отримую припис майора Минченка всій команді з’явитися в штаб полку. До того часу за 14 днів роботи ми встигли «накрутити» за 400 кілометрів. З них кілометрів за 80 по самій «Долині смерті».

Доставили близько тисячі снарядів. Втрат не було, якщо не вважати легких поранень у двох воїнів команди. Моя польова сумка теж була пробита кулею, але щастило.

Минченок, вислухавши доповідь, поставив нову бойову задачу:

— Дивізії наказано відходити в бік М’ясного Бору. В ар’єргарді для прикриття залишається посилений третій гвардійський стрілецький полк. Гармати тягнути не кому — коні в більшості попадали, а ті, що залишилися такий шлях не витримають. Уточнить завдання комполку. Йду до нього.

Квак зустрів стримано, ніби я нікуди не відлучався

— Першу задачу ти, козаче, виконав. Друга не менш важливою. Ось що Федір, товаришу старший лейтенант, сформований спеціальний загін 100 осіб. Наказом командувача артилерії ти призначений командиром цього загону.

Комісаром призначений старший лейтенант Фатєєв. Поки займетеся будівництвом лежневки. Досвід у тебе є. Після того, кік частини дивізії і наш полк пройдуть «Долину смерті», твоя команда приступить до виносу зброї зі складу в район М’ясного Бору. Що задумався? Так, ми йдемо, а ти залишаєшся на чолі ар’єргарду.

Долина смерті | Історичний документ

Чесно кажучи, сумно стало. Залишатися в самому пеклі — заняття не з приємних. Навіть після того, що пережито в оточенні.

Побудували воїнів, пояснили завдання, познайомилися. Почали роботу. Під бомбардуванням і обстрілом робили по два рейси в день зі зброєю.

Шукали в основному гвинтівки. Здали, повернулися. Десь за річкою Глушицей зустрілися з командиром ар’єргарду підполковником Слєпко. Він запропонував об’єднатися й боротися разом. Дізнавшись, що наші хлопці останнім часом взагалі не отримують пайка, поділився сухарями.

А ось спрагу втамувати було нічим — кругом суцільна стіна вогню і диму. Війська 2-ї ударної і 59-ї армій ледь стримували натиск ворога. Про те, що з нами було далі, розповідають записи в журналі бойових дій 23-го гвардійського артполку:

«14.5.1942 року. Команда з 100 чоловік на чолі зі старшим лейтенантом Березіним залишена в районі Вільхівки для виносу зброї. Дорога в районі М’ясного Бору перерізана противником… 25-30 травня. Команда ст. лейтенанта Березина прибула…»

І в журналах, і в донесеннях, всього кілька рядків. А за ними ціле життя. У «Долині смерті» ми йшли в обнімку зі смертю. Та й потім вона була завжди поруч. Кров, біль, голод, душевні страждання від щоденних втрат, страшно навіть подумати, що пережито. І коли якийсь бритоголовий або довговолосий хлопець єхидно дивиться на орденські стрічки ветерана, я мимоволі ловлю себе на думці, а витримали б він таке? Відповіді немає.

Тисячі воїнів прорвалися через вогняне кільце оточення, а багато тисяч залишилися навічно лежати в землі Новгородської. Більшість з них до цих пір лежить в волховских болотах.

Соц закладки
Соц закладки
Добавить комментарий