Ціна свободи | Історичний документ

Кілька днів я пробув у загоні імені В. П. Чкалова, яким командував лейтенант Фрол Зайцев. Загін виник влітку 1942 року в ковшовско-скирмонтовском лісі з окремих груп. Однією з них керував чекіст Петро Жуков, який став потім комісаром загону, інший — місцевий житель з села Тресковщина Станіслав Ключник, який до війни завідував військово-фізкультурною відділом Радошковицького райкому комсомолу. Людина енергійний, здібний організатор, незабаром він став начальником штабу загону.

З чкаловцами ще в червні біля села Тявлово зустрівся мій брат Георгій. З тих пір наш комітет підтримував з ними тісний зв’язок. Загін грунтовно поповнився за рахунок жителів нашого району.

Побував я і в загонах імені В. В. Сталіна, імені С. М. Будьонного. Але зустрічі з друзями не принесли душевного полегшення. Думки постійно поверталися до Мінська, де в катівнях СД перебували Ніна, Павло, товариші по підпіллю.

Через два тижні з Мінська прийшов Михайло Давидович. Я зустрівся з ним у загоні Ганзенко. Йому вдалося дізнатися, що Ніна і Павло нидіють у в’язниці по вулиці Володарського. Там же і Олександр Нікітін. Давидович приніс обнадійливу звістку: він зв’язався з людиною, який обіцяв допомогти звільнити наших людей.

— Хто цей чоловік?

— Василь Липай, наглядач тюрми. Мене познайомив з ним підпільник Іван Агейчик, якого я добре знаю. Судячи з усього, на Липая можна покластися.

Ось що було відомо Давидовича про Василя Липае. Служив у військах Народного комісаріату внутрішніх справ на півночі. Влітку 1941 року приїхав з родиною у відпустку в рідне село Зеньковичи на Узденщине. Тут і застала його війна. Липай не відсиджувався в селі. Разом з групою виходили з оточення червоноармійців спалив міст на Уздянке, знищив запаси спирту на заводі біля Вузди. Перейти лінію фронту Василю не вдалося, і він повернувся у рідне село.

Хтось доніс у поліцію, що Липаи пов’язані з партизанами. Гітлерівці увірвалися в село і на очах селян розстріляли дружину Василя, Марію, півторарічного синочка Васю і брата Михайла. Василю Липаю вдалося втекти. Він пішов до Мінська. Але припиняти боротьбу з ворогом і не думав. Представилася можливість влаштуватися наглядачем у в’язниці. «Буду допомагати нашим людям тікати з фашистської катівні», — вирішив Липай.

— Яка допомога потрібна йому з нашого боку?

— Він передав, що днями групу злочинців відправлять на заготівлю дров. Політичних заборонено виводити з в’язниці, і без допомоги інших наглядачів тут не обійтися. Потрібне золото і пара баранов. Він знайшов людей, які за гроші обіцяють зробити все можливе.

— З баранами простіше, а от де взяти золото?

Хтось із присутніх при нашій розмові подав думка з’їздити в сімейний загін. Був у нас такий в пущі. В той же день я відправився туди. Зібрав людей, пояснив, для чого приїхав, і незабаром в кишені у мене дзвеніли шість золотих п’ятірок.

Не тільки командири і комісари загонів, але і багато рядові партизани добре знали Павла Хмелевського і вважали своїм обов’язком зробити все, щоб вирвати його з лап фашистів. Михайло Давидович знову відправився в Мінськ. Він передав Василю Липаю записки Хмелевському і Нікітіну, в яких попереджав, що їх подавцю можна вірити.

На світанку 30 жовтня в’язниця огласилась несамовитими криками. Фашисти виштовхували в’язнів з камер, заганяли в душогубки і відвозили в Тростенец — табір смерті. До камери № 94, де перебував Павло, ранок черга не дійшла.

Назавтра наглядач — це був Василь Липай — звелів Павлу винести парашу, а в туалеті передав записку від Давидовича і виклав план втечі.

4 листопада вранці розкрилася двері камери.

— Хмелевський, з речами!

Все той же Липай грубо виштовхнув Павла до групи вишикувалися в коридорі ув’язнених. Серед них Павло побачив Нікітіна: Олександр обріс, схуд.

В’язнів було чоловік двадцять — повели в двір і вкинули в машину. Двоє гітлерівців сіли в кабіну, а четверо поліцейських, серед яких був і Липай, розмістилися по кутах кузова.

На Логойском шосе машина звернула в ліс і незабаром зупинилася на галявині. Ув’язнені почали заготовляти дрова: валили дерева, обрубували сучки, розпилювали стовбури. Павло з Олександром носили чурбаки й складали в штабелі.

Холодний, пронизливий вітер гнав пожухлі листя — в ту осінь ліс рано оголився. Німці розпалили багаття і присіли навпочіпки, потираючи змерзлі руки. Поліцейські пильно стежили за працювали. Зручного моменту для втечі не було. Тоді Липай наказав носити чурбаки іншим ув’язненим, а Павлу і Нікітіну — обрубувати сучки з повалених дерев. Пильщикам він велів валити дерева вершинами в бік галявини. Кинувши Павлу: «Біжіть!» — Липай тут же попрямував до гревшимся біля багаття охоронцям, щоб відвернути їхню увагу.

Коли велика кудлата ялина з шумом впав на поляну і затулила гітлерівців, Павло кивнув Олександру:

— Біжимо!

Вони кинулися в різні боки. Павлу не пощастило: він натрапив на поліцейського, який став його переслідувати і на бігу вистрілив. Куля просвистіла біля самісінького вуха. Скинувши пальто, петляючи, Павло кинувся в густий ялинник.

Як розвивалися події далі, розповів пізніше сам Липай, з яким вдалося зустрітися Давидовича.

Побачивши, який втік за Павлом поліцейського, один з фашистів закричав:

— Вас іст лос? (Що сталося?)

— Видно, арештант утік, — стурбовано втрутився Липай. — Як би і інші не кинулися за ним. Треба посилити охорону залишилися.

— Гут, гут. Цурюк! — замахали руками німці, повертаючи поліцейських, які кинулися за втікачами.

Ціна свободи | Історичний документ

До лютого 1943 року Василь Липай продовжував настільки ж небезпечний, як і потрібну роботу у в’язниці, вимагала крайнього напруження нервів. Він брав участь у підготовці збройного звільнення ув’язнених. Але ця операція провалилася. Фашистські кати на тюремному дворі повісили безстрашного патріота Василя Липая.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: